Святослав

Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воеводи з воеводами й бояри з боярами. І це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiе взяти свое, кожен з них зумiе дiстати, що йому треба, й вiд князя.

Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди – це рядовичi[44 - Рядовнчi – люди, що працювали по ряду (договору).], закупи[45 - Закупи – тi, що брали купу (позику).], смерди, холопи i всякi чорнi роб’i люди, це вони лiзуть у житницi воевод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!

А хiба не чуе кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на ii дворах, переорюють межi ii земель, роблять перетеси в ii лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?

Княгиня розумiе, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воеводи й бояри честь – нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу – бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв.

Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран – тепер хваляться добром своiм i достатками.

Здригаеться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах ii, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неi власною кров’ю.

«Але ж, – думае княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв – то була згуба для Русi, муж мiй Ігор за цю дань загинув…»

Усе свое життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Киiв-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям.

Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.

Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити[46 - Примучити —приеднати.

] до Киiвського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’iхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В’ятськоi землi, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здаеться, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд? Де та правда, якоi шукае княгиня?

Раптом вона обривае своi думки, здригаеться, прикипае руками до лутки вiкна.