Святослав

Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинае крик людини. Крик цей народився далеко, але, здаеться, лунае зовсiм близько, поруч з теремом.

– Княгине, помилуй! – вчуваеться княгинi Ользi, i вона стоiть, напружено слухае, що ж буде далi.

Та крик бiльше вже не повторюеться. Народившись вдалинi, вiн там i завмирае.

– Що це? Що це? – шепоче княгиня.

«Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину моi гриднi вершать суд…»

Вона молиться й не чуе, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняеться на порозi.

Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.

От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з евангелiем у руцi, стоiть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгае по блiдому його обличчю.

– Хто це? – одривае голову вiд пiдлоги й обертаеться до священика княгиня Ольга.

– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом вiдповiдае вiн. – Адже ти мене кликала?

– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.

Княгиня встае, стомлено сiдае в крiсло, недалеко вiд неi на лавi сiдае священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.

– Княгиня молилась, i це добре, – починае священик. – Але чому нинi княгиня неспокiйна?

– Менi страшно, отче.

– Чому?

Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:

– Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи…

– Ти речеш правду, княгине, – згоджуеться й похитуе сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.

– Немало трудiв, – веде вона далi, – поклали батьки моi, князi, щоб з’еднати племена й роди, одбити ворогiв, – скрiзь знають нинi Киiв i Русь.

– І ти, княгине, немало зробила, – додае священик, – устроя Русь, ти биша для неi, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки мiсяць уночi.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грае вiдсвiт свiчi, бере руку й запитуе:

– Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збивае спiле жито?

– Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескуе руками, а потiм прикладае iх до серця.