Святослав

– Колись люди моi жили родами своiми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були единi в племенi своiм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.

– Свiт незмiнний, княгине, – вгадуе нитку ii думок i вiдповiдае священик, – ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.

– Нi, священику, – перебивае його княгиня, – свiт змiнюеться, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди – на бояр, воевод, i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?

– Свiт незмiнний, княгине, – ще раз каже священик, – одвiку брат iшов на брата, i Каiн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо е на небi мiсяць, а е й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маемо ми – його слуги?

– Але де мiй бог? – тихо шепоче княгиня.

 – Перед моiми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.

– Не суть важливе те, яким ликам вклоняеться людина, важливе те, якого бога сповiдае вона в душi своiй.

– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: «Не убий!» – а бояри й воеводи моi кажуть, що аще уб’е муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: «Не убий!» – а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.

– Христос говорить: «Не убий», але вiн вiнчае за добро й прощае кожного, хто сотворив зло.

– І убивство прощае?

– Прощае, коли це на добро людям.

– То що ж е добро й зло?

Священик довго не вiдповiдае, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.

– Добро й зло iснують у свiтi, – промовляе вiн, – одвiку i житимуть такожде довiку, бо е бог, але е й диявол, бо добро – вiд бога, а зло – вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив Отець, кровiю окропив Син, Дух Божий витае над ним.

Бог рече: життя наше на землi – це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там – на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геена вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

– А багатства землi? – запитуе княгиня.

– Вiд бога, – вiдповiдае священик. – Все вiд бога – князевi корона, слава й честь, воеводi – свое, боярину – свое, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом.