Святослав

З однiею такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в сотенного й опинився в Любечi.

Хвилюючись, у лодii, якою купцi з Киева iхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi роки, де жив дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав гору, кручi, лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше помiтив i темну цяточку над кручами – хижу рiдного дворища.

Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на берег.

Купцi попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Нiхто не вийшов з хижi назустрiч Добринi, в оборах навстiж були розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь байдуже, низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.

Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив дверi, згинаючись, зайшов до хижi.

– Хто тут е? – гукнув у пiвтемряву.

– А кого тобi треба, чоловiче? – пролунав голос з глибини.

Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому свiтлi Добриня побачив знайомий помiст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспанi, якiсь байдужi очi.

– Я – Добриня! – крикнув вiн.

– Сину! – закричав тодi й Микула. – Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала, Малушу; вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.

– А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче?

Микула безнадiйно махнув рукою.

– Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й поговоримо.

А ти, Вiсто, – звернувся до жони, – приготуй нам страву, принеси меду. Там у медушi е ще одна корчага.

Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. І мати, й дочка однаковими захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його бiлоi свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча… Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста кинулась готувати страву, Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.

– Отак батька Анта й не стало, – почав Микула, пiдкидаючи дров до вогнища. – Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.

– його поховали як слiд? Зробили тризну?

– Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч, весь рiд… Зробили й тризну. А пiсля тризни мало мене не вбили.

– Хто?

– Брати моi – Бразд i Сварг.

– За що?

– А от за це, – розвiв широко руки, показуючи на хижу, помiст i вогнище.