Святослав

 – Коли кiнчилась тризна i всi пiшли, тут, бiля вогнища, залишились Сварг, Бразд i я… І вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота, срiбла й мало не вбили…

– І ти iм усе вiддав?

– Усе вiддав… Уроду нашого справдi було чимало добра: вози, плуги, борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, – вiддав я все братам. Тiльки золота й срiбла не було вже давно в роду.

– А собi що взяв?

– Ого, – вiдповiв батько, – i в мене багато лишилось: оця хижа, клiтi, житницi, медуша, обори… Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми ii собi, Добрине.

Для тебе берiг.

Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогiв його предки – Ант, Улiб, Воiк. Простий, клепаний iз залiза шолом iз невисокою тулiею, куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, – а на Добринi був клепаний з мiдi високий шолом з гострою тулiею, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по вiнцю, iз заборолом i довгими бармами[47 - Барма, бармиця – сiтка з кольчуги, що спадала на плечi.

]; перед ним висiв дерев’яний, обтягнутий грубою шкiрою щит, – а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч був однобокий, короткий, – а Добриня мав новий меч – набагато довший, одточений на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.

– Спасибi, отче! – вiдповiв Добриня батьковi. – Але, сам бачиш, маю зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.

– Чому ж не знадобиться? – замислився Микула. – Зброю в домi добре мати.

– Про iнше думаю я, отче, – повiв далi Добриня, – обiкрали тебе брати, все забрали.

– Мабуть, так, – зiтхнув Микула. – Отень двiр, говорили, тобi… От i е… Усе нiби е – i нiчого немае. У клiтях – порожньо, в житницях пищать мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж стоiть.

– То, може, я пiду до Сварга й Бразда?

– Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли свое… по покону…

– Так чим же я тобi можу помiч дати? – запитав Добриня.

– А що менi допомагати? – вiдповiв i навiть засмiявся Микула. – Куди ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазяiн. Маю руки сам, добрi руки у Вiсти.

– Ми проживемо, сину, – додала й мати.

– От тiльки Малушi жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати iй посаг – умикнули б дiвчину з нашого роду. А так… ну що ж, у неi руки також добрi, де будемо ми, там i вона.