Святослав

Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори, бо Добриня раптом закрив ii щитом, ще й сказав:

– Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш.

Ось чому сталось так, що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити, та й не розумiючи, що замислив i робить ii брат. Вона зрозумiла тiльки, що чомусь iй треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила тiльки руку Добринi, якою вiн тримав ремiнь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихае кiнь, чула, як важко дихае й Добриня.

А Добриня iхав, гордовито тримаючи поперед себе в лiвiй руцi щит, правицею грав легенько списом. Ось копита коня затупотiли по мосту, на якому стоiть кiлька сторожiв города, ось ворота, бiля них ще кiлька сторожiв. Але Добриня не помилився, вiн все зробив так, як замислив. Сторожi, якi стояли на воротях, подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, iхав мостом, але нiчого в нього не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь Добринi рушив у ворота.

Скiльки тих гриднiв проiжджае цими ворiтьми – один туди, другий сюди, з Гори iдуть – конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються – конi ледве йдуть. А кожен гридень щось везе з собою – той козу, iнший – вiвцю, ще один – бранку з поля. Спробуй поговорити з ними, – не перекричиш, клопоту не оберешся, ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа ремiсник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна i взяти. Для того й стоiть на воротях сторожа – береже князя со дружиною, але й себе не забувае.

Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його друзi – такi ж княжi гриднi, як i Добриня. І зараз вони, почувши тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник iде по Горi.

– Та це ж Добриня, – виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний, широкий у плечах, майже голий, в самих тiльки ногавицях хлопчина, якого всi прозивали Туром. – Гей, Добрине, де еси бував?

Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня i, поставивши до дерева щит, подав обидвi руки Малушi.

– Правду рече Тур, – закричали тодi кiлька гриднiв, – де ж бував ти, Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв, що обступали ii колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за косицi. Вкрай знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.