Святослав

Суворий i замислений стояв Добриня. Вiн спiвчутливо поглянув раз i вдруге на Малушу, зиркнув сердитими очима на друзiв-гриднiв i нарештi крикнув:

– Самi печенiги ви суть, а не гриднi! А ти, Туре, що собi мислиш? Сестра це моя, Малуша, чуете, сестра!..

І враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер вже вони знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дiвчину.

– Так чому ж мовчав? – промовив нарештi той самий Тур, що заварив усю халепу. – Сказав би, то воздвигли б славу… – Але вiн на цьому не кiнчив, а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: – А коли така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб жона пiд щитом виiжджала на Гору.

Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi, велика честь i щастя.

У першу нiч, коли Малуша з’явилась на Горi, Добриня не знав, що з нею робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижi пiд стiною i покласти Малушу там не мiг. Гриднi – хлопцi простi, i випити, й погуляти зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними – не бувало.

Одвести ii в якусь iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, – але ж вiн нiкого з них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi своеi хижi. Добре, що хоч Малуша цього не вiдае: вона встигла вже обiйти весь город, а тепер пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.

І тодi допомiг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малушi, побачивши ii пiд щитом на конi.

Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито знiчев’я, постояв, почухав п’ятiрнею волосся, винувато сiв.

– Щось ти невеселий? – почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збираеться той знову глузувати. Але Тур не жартував – великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на обличчi, в однiй сорочцi й ногавицях, сидiв вiн суворий i тихий, дивився на сонце, що закочувалось за дахи боярських будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.

– А чого ж менi бути веселим? – роздратовано сказав Добриня.

 – Вдома сестрi жити несила, як ii довiз сюди – не знаю, як обдурив сторожу – сам жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi що з нею робити?

– Ти не май зла на мене, – сердечно промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово… Прости мене за це.

Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з гридня. Днесь вiн п’е та гуляе, завтра загине.