Святослав

Рудий гридень Тур дав iй ще й кiлька чудових царгородських рiжкiв, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсiм стемнiло, Добриня пiдставив iй плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.

– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони чистi, смирнi!

– А я не боюсь… З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крiзь розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за все свое життя, бо опинилась у городi Киевi, вiдчула ласку гриднiв.

Швидко й заснула Малуша.

Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев’яному городi, крiм теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо скiльки разiв траплялось, що з малоi iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю нiч за валами, а разом дивились, щоб хтось не палив свiтла.

Прокидались у городi всi рано, до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.

Не спав з них тiльки один. Вiн довго лежав на дерев’янiй одринi iз розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав, обережно, щоб у темрявi не зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши руки на колiна, сидiв вiн на призьбi мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Ігоря.

Служив у його дружинi, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один печенiг перебив йому мечем все чоло, – довiку носитиме цей шрам гридень Тур…

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра, може, костi твоi забiлiють у дикому полi, – так живуть гриднi, воi, вся княжа дружина, так жив i гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн далеке село над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох братiв i сестру…

Жаль обгорнув душу Тура.

Батько його Тур був давнього славетного роду, – хто в Острi не знав Турiв! Але ж батько не мав нi слави, нi багатства. Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг ii сплатити й став холопом княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав пiд колоду, потонув у Деснi.

За батьком пiшли всi – мати, сестра, два брати.