Святослав

– Куди?

– На княжому дворi вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих теремах…

– У теремах? – щиро здивувався Тур.

– А так… побачила ii тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, велiла привести до себе.

– То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi, – полегшено зiтхнув i стиха засмiявся Тур. – Що ж, Добрине, це добре.

Вiн помовчав трохи й додав:

– Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом виiжджае на Гору, то жде ii тут велика честь i щастя.

– Ой Туре, Туре, – вiдповiв Добриня, – де вже нам та честь i щастя.

– Хто знае, – вiдповiв на це Тур. – Ти на себе, гридня, не рiвняй, а в теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi i коли iй поможуть добрi люди.

– Що ти говориш, Туре! – запально крикнув Добриня. – Потрапити до княжого терема – велике щастя!

– Темнi тереми княжi, – сказав дуже тихо Тур, – i не вiдаемо ми, що там бувае… Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.

– Дивний ти чоловiк! – вирвалось тодi в Добринi.

Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним обличчям, опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав яснiти свiтанок.

Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за останнi днi й ночi, полюбив Малушу, думав про неi й власну свою долю, надiявся…

Роздiл четвертий

1

Увесь день не стухав вогонь у хижi, тричi ставила Пракседа на жар корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати вiд княжоi стравницi до хижi.

А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса цiлу низку ключiв – на ii руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.

Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути. І хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась, а потiм пiшла спочивати й Пракседа, i тодi в стравницi залишились тiльки ключниця й Малуша.

– Почекай, – промовила Ярина, – а де ж ти нинi спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi. Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла ii обличчя.

– Добре, – нарештi сказала вона. – Коли так, ходiмо зi мною.