Святослав

Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала з собою тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бретяницi – скрiзь вона йшла з Малушею, те показувала, те велiла взяти.

Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них тiльки долiтали. Побачила вона iх з темноi кухнi, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi i до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воевода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька старих чоловiкiв у чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.

Малуша не знала нiкого з них, але Пракседа, горда з того, що знае бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:

– Ота жiнка – княгиня, воевода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичi: з свiтлим волоссям – Святослав, темний – Улiб… який тобi бiльше подобаеться? Менi – Улiб… Адже вiн кращий вiд Святослава!

Малуша нiчого iй не вiдповiла, бо з стравницi до кухнi раптом вбiгла ключниця Ярина.

– Чого ви шепчетесь? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!

Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Дiла у них на кухнi вистачало.

Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла. Звичайно, причиною цього була старiсть, лiта, але найбiльше важило, мабуть, те, що почалась осiнь, негода, сльота. То для Малушi в хлiвинi ключницi був рай, а Яринi з хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi.

Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала iй воду, клала до голови мокрий убрус.

Пiзно вночi ключниця сказала:

– Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на мое мiсце в стравницi.

– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.

– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю.

– Коли велиш, все зроблю.

І, лежачи на твердому своему лiжку, Ярина довго розповiдала, як годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати iм страви.

Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом iй здавалося, що ключниця Ярина розповiдае все це iй не при своему умi, а марить у тяжкiй хворобi.

Проте тiльки за стiнами Гори почало днiти, Ярина встала, одяглась, помолилась i пiшла до кухнi.