Святослав

Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого не трапилося, – була людина – i не стало ii, хiба смерть одного може змiнити життя?

Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось бiльше – старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав iх з собою в землю – iх давно вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, iхнi душi.

Так бувае, коли на Днiпрi часом застоiться крига. Вже немилосердно пече сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже потрiскались, покололись вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.

І раптом у безмов’i над рiкою лунае трiск i гук – одна якась крижина одриваеться вiд берега, летить на iншi, пiдiймае слiпучу хмару бризок, розколюеться, трiщить, зникае в глибинi.

Досить було цiй однiй крижинi одколотись, рушити, загинути, як прокидаеться, приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.

А там минае короткий час – i спокiйно линуть води Днiпра, пiд сонцем блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.

Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi стало навiть легше, краще, бо вiн був живим свiдком минулого, а такi свiдки зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались i мчали кудись уперед.

3

Багато дiла було в Бразда. Тепер вiн, як нiколи ранiше, кожному хвалився, що його батько – старiйшина Ант, дiд – старiйшина Улiб, прадiд – старiйшина Воiк… Бразд не тiльки хвалився, а показував: он, дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах, нiби кличуть: «За Русь! За Русь!» Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i дiдiв, не дбати про Руську землю!

І Бразд дбав.

Тепер, пiсля смертi батька, нiхто в Любечi не мiг сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер, старiйшини немае й не буде. Є великий князь у Киевi, князь Оскол у Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж, його посадник Бразд у Любечi.

У посадника було багато дiла. Це вiн за княжим загадом давав людям устави й уроки. З Киева, Чернiгова й волостi приiжджали на замилених конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники[53 - Мечники – судовi виконавцi.]. Вони велiли посаднику гнати на брань людей, давати конi й воли, жито, хутра, мед, вiск.

І Бразд виконував княжий загад.