Святослав

Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо, мовляв, ходить пiд волостелином, як пiд сонцем.

– Буть по цьому, – згодився волостелин Кожема. – Роби таке знамено…

Кожема замислився.

– …І постав свое знамено, – додав вiн, – на землi пiд Любечем: вiд оскола Днiпра до двох рядових могил…

– Улiба i Воiка, – пiдказав Бразд.

– Ти iх знаеш лiпше, – махнув рукою Кожема. – У нас пiд Остром своi могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до випаленого лiсу, звiдти ж через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.

Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.

– А вiд Княжого броду, – вiв далi Кожема, – назад до березовоi дiброви, на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме мое знамено, – так велiв князь чернiгiвський.

– Скiльки маю сил, берегтиму, – ще раз вклонився Бразд.

Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!

Бразд почав будуватись – на власнiй землi, на найкращому мiсцi, звiдки видно було Днiпро, всi своi добра.

І не землянку чи хижу, а рублений з товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а з пiччю, з комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко, – лiс вiн мав, купу в нього брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув – всi вони з’явились: нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили, – добрий терем мав тепер Бразд.

Здалеку видно було його з Днiпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними холопами[57 - Обельний холоп – повний холоп, раб.]. Але Бразд цього не робив!

І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж вiн мае вiрувати бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в голову, вiн вiрив у богiв своiх отцiв – Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв предкiв свого роду – домовикiв.

Коли Бразд пiшов з дому своiх отцiв, то вiдчув, що духiв предкiв у нього не стало. Вiн не перенiс вогнища, пiд яким вони жили, духи залишились там, де й були, – в хижi Микули. Але вони й Микулi тепер не допомагали; вiн жив бiдно, голодував, мерз. Нi, щось сталося з духами предкiв, вони, либонь, пiшли зовсiм з роду. Бразд у них вже не вiрив.