Святослав

Так i iла iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була потреба в залiзi, той возив його з Киева-города.

Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував собi хижу, але не над Днiпром, а далi вiд берега, на узлiссi. Спочатку нiхто не розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.

Незабаром все з’ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд хижi Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались люди, що вiн там куе, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пiшли до Сварга, – вiн, виявилося, поставив недалеко вiд своеi хижi, над шляхом, що вiв до Остра, невелику корченицю, i туди до нього чи то пiдкувати коня, чи наварити лемiш, зробити серп а чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок чи голку, iшли й iшли люди.

І кожен, звичайно, щось йому нiс – той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн куе лемешi, серпи, прийде час – i йому допоможуть, одроблять.

І нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi батька Анта, коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито нiкому не було потрiбне, – всяку кузнь.

Вiн приiхав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив цю кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. І вночi не спав, а все ходив при свiтлi мiсяця бiля своеi корченицi, розкладав кузнь, гримiв залiзом так, що луна котилась аж до Днiпра.

Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до тих, що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз вiн просив iх поiхати з ним по Днiпру вище вiд Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла – йде осiнь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, – але вони мусили iхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго iх не затримав.

Вiн знав, де брати руду. Обминув сосновi бори й зупинився там, де росла береза й осика. Вiн знав такi кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди ж перенесли ii до самоi корченицi.

Потiм Сварг заходився ставити домницi. Нiхто, крiм нього, не знав тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi[63 - Парнi – дiрки для сопел.], перемiшувати шари вугiлля й руди.