Святослав

Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували пнi, щовесни проходили з ралом, кидали в землю зерно.

Був, до того, Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив i Микула, – вони нiколи не повертались до своеi хижi з порожнiми руками.

Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули став таким, як i iншi в Любечi, що було кращого на дворi – взяли Бразд i Сварг.

Коли пiсля тiеi страшноi тризни брати приiхали кiньми й забрали свое добро, Микула аж за голову схопився – адже вони взяли все, у нього лишились тiльки кiнь, вiз та рало.

Проте Микула ще тримався. Вiн мае руки, мае руки й Вiста, удвох вони посiють, скiльки iм треба, у лiсi ще вiд батька знае Микула бортнi захожаi[64 - Захожаi – дiлянки, урочища.], у Днiпрi е риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й поiхав за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком випалили шматок, викорчували пнi й рiк за роком сiяли жито.

Але коли Микула доiхав до цiеi рiллi, вiн не повiрив своiм очам: на межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.

Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний знак – два гострi перехрещенi списи.

Вiн дiйшов до межi свого випалу, там теж стояло знамено – око з трьома рисами, побiг до межi сусiда – знамено: мiсяць пiд сонцем, нова межа – i знов: око, око!

На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i пiшли з рiдного гнiзда, але мали те, що з’еднувало iх i рiднило, – землю.

Тепер виявилося, вже й земля iх не рiднила, а навпаки, роздiляла. Бо там, де стояли знамена з списами, – то була княжа земля, де знамена з оком – земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому був мiсяць пiд сонцем, належало посаднику, людинi з iхнього i не iхнього тепер роду – Браздовi.

І довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер, а вiд Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як i чому це сталося, не могли збагнути, як втратили рiдну землю. Вони дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси – все, все рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку.