Святослав

Було так, що приiжджали до них князi з дружинами, брали дань вiд диму – вони це давали, поставили князi над ними волостелинiв i посадникiв, визначили уроки й устави – вони i iх давали, бо земля ж то була iхня, рiдна…

І от тепер земля перестала бути iхньою, вона не рiдна, а княжа, волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з своею дружиною не ходить бiля неi, не оре, не сiе. Не випалював, не корчував, не орав цiеi землi й волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани згадали давноминулi часи, коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали випали, клали в землю зерно й збирали врожаi.

Лишалося, правда, ще багато землi навкруг – рубай лiси, випалюй, корчуй, сiй! Але хiба могли тепер вони, розпорошенi, роздрiбленi, це зробити? Рубати лiси – з ким? Випалювати iх – а як випалювати одному? О, лядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i сiй! А от лядини не стало…

Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як втратив землю: стару лядину в ту пам’ятну нiч взяв собi Бразд, – тепер на нiй стояло його знамено, на новiй лядинi знамено волостелина.

– Що ж, пiдемо в лiс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, – гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.

Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не завернув Микула. Нижче вiд оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн виорав шмат пiсноi, пiскуватоi землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все свое жито, але скiльки туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу.

Жахаючись голодноi зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав бортнi дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена – мiсяць, око!

Однiеi ночi Микула опинився далеко вiд рiдного двору, в глухому, дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв, водяникiв лiсових болiт, водяних дiв… Галявину, на якiй сидiв Микула, заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювалось в’яле листя папоротi, барвиста роса, темнi квiти.

Але не на них дивився Микула, а тiльки на стовбур одного дерева, де гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому чорною смолою вималюване око.

Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго напружено, сторожко слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси звiрiв, птахiв; десь далеко на болотi хлюпав по водi руками i розгонисто смiявся водяник.