Святослав

Ти ж усе знаеш.

– Знаю, матiнко княгине.

– Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею моею будеш.

Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а страх спонукав ii це зробити.

– Боюсь я, матiнко княгине, – призналась вона.

– А чого тобi боятись?

– Тереми великi, клiтей багато.

– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш бiля пояса моi ключi – всi слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак i роби, Малушо! Милостниця[65 - Милостниця – улюблениця.] ти моя!

Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi.

Добро ii було в певних руках.

– А оцей ключ, – вибрала вона з низки i показала Малушi, – з терема до твоеi хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, – можу тебе по надобi i вночi покликати. Так було при Яринi, так буде й з тобою.

Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла сiньми. Думала вийти в двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi до своеi хлiвини.

Довго одмикала замок, бо в неi тремтiли руки, i вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлiвини – i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у неi в руках. Не шукала вона iх i не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.

Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось iнший тут, на Горi, мiг тiльки мрiяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключi вiд княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше? Адже тут, на Горi, всi, хто порався коло княжих багатств, самi ставали багатими.

І це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та вiдмовила iй?

Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила в хатi свого батька, де кожен робив, що мiг, одягав, що мав, iв, що було, нiколи не посягав на чуже, не свое, хоч би воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А зараз вона тримала в руках ключi, перебирала iх. Один, другий, третiй, о, як багато! «Який же ключ мiй?» – заплющивши очi, замислилась вона.

3

Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею княгинi Ольги набагато важче, нiж вона думала.

Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала з усiх сил i, коли говорити правду, навiть над силу, бiльше, нiж дозволяв час. Але Малуша не нарiкала на це.