Святослав

Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм не спати, – у неi було здоров’я, запал, а найголовнiше – молодiсть. Вона працювала, не бачила кiнця роботi, але не це турбувало ii. Аби тiльки вистачило сили.

Турбувало ii iнше, i саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею…

Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила iй свою волю, Малуша встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi увiйшли до стравницi, а в неi ж нiчого не приготовано, – i схопилась серед ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двiр.

Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на городницях двiчi ударили в била – на вежi над Подольськими воротами, на вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i далi, далi. Здавалось, хтось у чорному крокуе там угорi по городницях i дае знати про себе: «Ба-а-ам! Ба-ам! Спi-iть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-ам!» Це був час, коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку – далеко.

Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспiшаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стiни терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.

У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще спали. Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на лавi перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж iй починати.

Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на лавi, як у темрявi бiля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сiв, запитав:

– А хто там ходить?

Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша, i спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.

– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

– Бачу, бачу, – сказав i голосно позiхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь тать, i схопився за сокиру.

Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.

– От бач, якi татi бувають на свiтi…

– Мабуть, я вже й встану, – раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула, як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуси й суворе обличчя.

– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!

Вiн кресав i кресав вогонь.