Святослав

Ось почав тлiти, а далi спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.

– Де вже там спати, – невдоволено сказав вiн. – Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам…

Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв сокиру й вийшов з хижi.

А тим часом дуже швидко загоготiло вогнище, в хижi розлилося червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi навiть захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут було набагато краще, нiж у ii холоднiй хлiвинi.

З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири – не спав уже Путша, вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати Малуша? В неi е стiльки всякоi роботи – щоб впоратись, мало дня й ночi.

І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а потiм, тримаючи ii в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд, до стравницi, запалила там свiчки.

Так вона ще з ночi почала свiй день – замела стравницю i застелила там на столi чисту полотняну скатерку, витерла стiльцi, змiнила воду в корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-своему посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв.

Раптом до ii вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.

– Та хiба вона вже встала? – пiзнала Малуша голос Пракседи.

– Встала, ще й давно… i мене розбудила, – вiдповiв Путша.

– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим ii носом i Путша, i Пракседа вийшли з кухнi, за стiною в хижах приглушено загомонiли, мiж багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

– Ключниця! Ключниця!

Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне почуття з’явилось у неi. Нiби вона тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив iй груди, скинула його з грудей.

– Ключниця! Ключниця! – чула Малуша навкруг.

І коли одразу пiсля цього заспанi дворяни почали заходити до кухнi, стали робити кожен свое, допомагати Малушi, iй стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше.