Святослав

Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й палати в ключницi Ярини, але та вiдповiдала дуже коротко, невиразно:

– Добре живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш, яке княже життя.

Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.

Пiзнiше, коли Малуша переступила вперше порiг княжого терема, вiн приголомшив ii красою своею, багатством, скарбами… Убога дiвчина з Любеча навiть зупинилась, побачивши палати, опустила руки й заклiпала очима.

Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.

Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем iншими очима, побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала iх вдачу, душi, силу.

Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Ранiше, зустрiчаючи ii в стравницi, та й пiзнiше, приймаючи вiд неi ключi вранцi й вiддаючи увечерi, вона бачила ii в пишнотi й славi, уявляла грiзною, але справедливою, не такою, як усi люди.

Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до княгинi кожного дня, кожноi години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ii зовсiм не такою, як ранiше, не такою, як уявляла.

Може, трапилось це через те, що ранiше Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним корзном на плечах, у широкому поясi, що робив ii ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобiтках. А тепер побачила в спочивальнi з темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув’ях на ногах.

Може, i то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима. Але попри все вона побачила й iнше: княгиня Ольга зовнi здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була холодна й жорстока. Вона багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа, бо часто вночi кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднiв.

Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона ii уявляла.

Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ii дарувала, де тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало iй радiсть, надiю? Княгиня Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло, на всьому ii перевiряла, в усьому iй нiбито не вiрила. Не раз i не два Малуша навiть плакала вечорами в своiй хлiвинi. А за ключi вiд клiтей боялася бiльше, нiж за свое життя.