Святослав

Почувши цей загад, Малуша подумала:

«Менi б поiхати з княгинею до Царевого города!»

Але коли княгиня додала: «Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб i в теремi лад був, i щоб княжичi були доглянутi», ключниця зрозумiла, що так уже iй судила доля i що вона справдi мусить бути в городi, коли ii княгиня iде в далеку дорогу.

Пiсля однiеi безсонноi ночi княгиня запросила до себе священика Григорiя.

– І ти, отче, поiдеш зi мною, – сказала вона.

– Куди, матiнко княгине? – запитав вiн, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

– До Царевого города Константинополя, – вiдповiла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:

– Навiщо ж менi iхати до Константинополя, матiнко княгине, коли я хрестився в болгар у Преславi?

– Зi мною поiдеш, отче, аки пастир iстинноi вiри.

У нього заблищали очi.

– То, може, матiнко княгине, iдемо ми для того, щоб там взяти для всiеi Русi християнську вiру?

– Нi, отче, – суворо промовила княгиня.

 – Ти поiдеш зi мною для того, аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю…

Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:

– Добре робиш, княгине, що не береш вiд грекiв Христа, але, може, вiзьмемо його вiд болгар… Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.

– Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки Христос захистить мене, князiв, християн i всiх воевод, купцiв, бояр, якi ще не приймають Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей моiх, iже омилися купiллю святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в новий едем облеклися, iже суть Христос…

Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д’горi й промовив:

– Чому ж ти, княгине – денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, – сама сяеш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не омовеннi хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi.

Хрести, княгине, Русь, зроби християнською свою землю.

– Не можу, отче Григорiю, бо боюся.

Невiрним моiм чоловiкам вiра християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у тьмi ходять, не вiдають слави господньоi, одебелиша-бо серце iх, ушима тяжке слишати, очима видити… Хрещу я зараз Русь – многi смiятись почнуть i сваритись також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем’я на плем’я, земля на землю.

Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути вiд невiрних киян, – i глузування, i лайки, i погрози.