Володимир

Феофано цiкавиться Вардом Фокою, зустрiчае в Анi його прихильникiв – усе в цьому свiтi може знадобитись!

Одягнутий у чернечу рясу Вард Фока, одержавши першу звiстку про Феофано, яка живе в далекiй Вiрменii, ожив духом. Вард Фока добре пам’ятае свою тiтку. Ще в Константинополi, зустрiчаючи Феофано, вiн божеволiв вiд ii краси. Чернець Вард, що змушений нинi проводити час у постах i молитвах в монастирi на островi Хiосi, почувши здалеку клич Феофано, готовий зробити все, що вона звелить.

У Константинополi також пам’ятали про Феофано.

У Вiрменii вона одержала вiд проедра два пергаменти з побажанням доброго здоров’я й щасливого повороту до Константинополя. Проедр Василь думав, дiяв, пiдбадьорював Феофано.

І от з Константинополя прибув дромон. У руках Феофано опинився ще один, i найдорожчий, пергамент. Проедр Василь велiв iй негайно повертатись до столицi iмперii.

Була пiзня осiнь, коли дромон Феофано одiрвався вiд берегiв Вiрменii й поплив на захiд. Перед ними був далекий шлях, у Понтi Евксинському в цей час лютували страшнi бурi, горами ходили хвилi, вiяли холоднi пiвнiчнi вiтри.

Навiть бувалi мореходцi-ромеi боялись вирушати в небезпечну путь.

Феофано ж не зважала нi на що. Зухвала й завзята, вона нiколи й нiчого не боялась, не лякало ii й тепер море. Разом з дочкою Анною зiйшла вона на дромон, спустилась в трюм, де можна було сховатись вiд вiтру й дощiв, терпляче сидiла там, поки важкий дромон, стрибаючи на хвилях, посувався пiд пiвденними берегами Понту.

Втiм, мореходцi-ромеi боялись у цю пору скелястих берегiв, де на камiннях дромон мiг розбитись в трiски, – вони йшли далеко в морi, звiдки вряди-годи, коли розсiювались хмари й виглядало сонце, видно було ген-ген на пiвднi гори Азii. Так минали днi й ночi, позаду лишились Сiноп, Амастрида, Іраклiя, дромон наближався до Константинополя.

Інодi, коли була краща година, Феофано з дочкою виходили на палубу, дивилися вперед – на захiд, поглядали на пiвнiч. Там над самим обрiем висiли важкi, темно-сiрi, схожi на звалище скель хмари.

Раз за разом товщу цих хмар прорiзували гострi слiпучо-бiлi стрiли блискавиць, вiдблиски яких тривожно грали на темно-синiх високих роздратованих хвилях, ще пiзнiше звiдти долiтала луна далекого грому.

– Ти чого тремтиш, мамо? – запитувала перелякана дочка Анна.

– Там, – вiдповiла Феофано, стискуючи плечi дочки, – над Евксинським Понтом лежить страшна земля – Русь, мешканцi якоi дикi, жорстокi люди.