Володимир

А вже боярськi й воеводськi жони! У них тепер тiльки й було розмови:

– Яка гарна ця царiвна! А яка вона розумна! А одягаеться як! А ходить! А говорить!

І вони так-сяк учились у толковинiв по-грецькому, Юлii тлумачили словеса руськi, жони цi стали одягатись, як княгиня, парфумились, як вона, завели в себе в теремах червонi килими грецькi, поставили амфори, чiпляли на себе грецьке узороччя.

За жонами, звичайно, йшли чоловiки. Втiм, сказати, хто з них був перший, – важко; серед бояр, мужiв нарочитих, слiв, купцiв, якi з давнiх-давен iздили до Константинополя, були християни, що огречинились давно.

Особливо ж багато християн з’явилось на Горi тодi, коли на столi сидiла княгиня Ольга, – купцi Воротислав, Ратша, Кокор, бояри Коницар, Іскусев, Вуефаст були першими пособниками й друзями княгинi, це вони поставили церкву над Почайною, привозили з Константинополя разом з iншими товарами iкони, срiбнi, золотi й простi хрестики, церковнi сосуди.

Втiм, християнська вiра пробивала собi шлях на Русь не тiльки з Константинополя, бо ще ранiше, нiж патрiарх Фотiй установив епархiю руську, в Киевi з’явились християни-болгари, вони йшли сюди ще за князя Ігоря, що був побратимом болгарського кагана Симеона, пiзнiше ж, коли в Болгарii сидiли Петро й Борис, що запродались ромеям, священики болгарськi стали тiкати на Русь, вони були наставниками княгинi Ольги i ii онукiв, священиками в перших киiвських церквах.

Звичайно, болгарських священикiв бiльше знали й поважали в Киевi, анiж грецьких, – вони розмовляли слов’янською мовою, правили службу в церквi зрозумiлими словами, вони привозили з собою книги, написанi цiею ж мовою. Так боярство, мужi, купцi Гори приймали християнство, слiдом за ними йшли волостелини й посадники в горах i землях.

Мало було християн лише серед воевод i тисяцьких, i то не дивно – невпинно борючись з ромеями й Вiзантiею, вони ненавидiли все грецьке, а так само й християнство, проте й серед воевод деякi, як-то Вовчий Хвiст, Слуда, потай ходили до церкви над Почайною.

Коли ж на Горi з’явилась царiвна Юлiя, а слiдом за нею посунули до Киева й священики, i бояри, i мужi все бiльше й бiльше почали говорити про чудовий Константинополь, про богоспасенну Вiзантiю.

Князь Ярополк, звичайно, знав усе це, але не тiльки не сварився з боярами Гори, а, навпаки, потурав iм або ж мовчав.