Володимир

Князь Ярополк приймае в Золотiй палатi печенiзького кагана Ілдею, укладае з ним мир, дае йому городи й землi над Днiстром, – Новгород вируе, воеводи й бояри лютують – як може киiвський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати iм пожалування?

У Киевi князь Ярополк приймае слiв Вiзантii, укладае з ними мир, обiцяе збройно допомагати, дозволяе ширити богопротивну християнську вiру ще й одружуеться з грецькою царiвною… Новгород лютуе. Непокоiться, уболiвае i князь новгородський Володимир.

2

Разом з князем Володимиром непокоiться i вуй його – воевода Добриня. Горе юного князя – його горе, княжа доля – Добринина доля; вiн не тiльки воевода: Малуша, мати Володимира, – сестра Добринi, вiн його рiдний дядько.

Нiхто цього не вiдав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довiдавшись вiд Малушi, що Добриня ii брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дiзнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню i що пiзнiше Добриня за ii загадом привiз Володимира на Гору, вiн проти волi матерi назвав вуем свого сина не когось, а Добриню, тiльки самому йому нiчого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповiв йому правду про матiр Малушу, але про Добриню змовчав.

Хто знае, якi почуття керували князем, – страждаючи все життя вiд глибокоi рани в серцi, вiн, либонь, хотiв легшим зробити життя свого сина…

Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, i хто б не був його матiр’ю, вiн е нинi й довiку князем.

Добриня, аще буде потреба, такожде життя свое вiддасть за нього. Але що дозволено князевi, те загубить смерда. Малуша вчинила грiх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрiбен князям, бо охороняв на березi Росi iхнiй плод, за загадом княгинi одiрвав од грудей Малушi дитя – Володимира – й привiз його в Киiв, вiн потрiбен був i як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього мiг випестити сина рабинi?!

Втiм, на Горi в отчому теремi Володимир був не сином рабинi, а княжичем, пiзнiше в далекому Новгородi став князем.

І нiхто, навiть сам Володимир, не знае, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нинi вiн воевода, права рука князя, живе в злагодi з воеводами й боярами новгородськими, здобувае князевi – княже, собi – свое.

А вже тут, у Новгородi, Добринi було що брати.