Володимир

Але що я могла сказати? Правду? Так тодi треба було сказати все – i про князя Святослава, i про Володимира, i про все, що я вже давно пережила, ганьбу i сором, муку й бiль, все, все… А я не хочу, щоб йому було боляче так, як менi… Нехай думае, що я вмерла, так йому буде легше, краще, немае Малушi…

Вона подивилась навкруг, на небо, луг, Днiпро.

– То й мене немае, – засмiявся Тур. – Я не хотiв тобi цього говорити, але нинi в мене забрали меч, щит i спис… Князевi Ярополку гридень Тур непотрiбний, у нього е iншi, молодi, добрi гриднi… Немае тебе, немае й мене, Малушо!

– Забрали меч, щит i спис? – запитала, глянувши на Тура, Малуша.

– Хто ж ти е?

– Був гридень, а тепер нiхто.

– Слухай, Туре! Ти говориш щось страшне! Скажи правду – хто ти: дворянин, смерд, холоп?..

Тур засмiявся.

– Я тобi сказав правду, Малушо! Дворянин знае двiр, у якому мусить робити, смерд – господаря, якому повинен служити, добрий хазяiн нiколи не вижене холопа, бо то його руки й сила… А я нiчого не маю, нiкому не потрiбен, я… – Вiн на хвилинку замовк i кiнчив: – Я людина з поля…

– Як же так сталось, чому?

– Я ж сказав тобi, Малушо, князь Ярополк убив брата свого Олега в землi Древлянськiй, а тепер кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, збирае нову дружину, i вже ми – гриднi Святослава – йому негоднi.

– Тодi тобi дадуть пожалування?

– Пожалування? – навiть засмiявся Тур. – Де вже менi те пожалування? Багатому треба стiльки, що убогому нiчого не лишаеться.

І Святославових воiв Ярополк не пожалуе – iншi воi йому потрiбнi.

– А чому?

– Князь Ярополк добре знае, що ми не пiднiмемо меч супроти своiх братiв.

– Проти кого ж вiн думае йти?

– Звiсно, супроти Володимира, новгородського князя.

– Супроти сина мого Володимира? – У Малушi було перелякане обличчя. – Нi, вiн не зможе його подолати, вiн не вб’е його.

– І я так думаю, Малушо! Вiн хоче вбити, але не подолае Володимира… Нi, Малушо, – закiнчив вiн, – i ти, i я – ми ще мусимо жити!

4

Ще здалеку, вiд Стрийовоi могили, звiдки в ясну днину видко все навкруг аж до кам’яних осколiв, Микула побачив рiдний Любеч.

П’ять лiт – це було багато i воднораз так мало, непомiтно проминули цi лiта в походах на чужинi, певне, й у Любечi за цей швидкоплинний час не сталося якихось змiн.

Але змiни цi були, й чим ближче доходив Микула до рiдного селища, тим бiльше iх бачив.