Святополк ІІ Ізяславович

У примiщеннi стояло лiжко, невеличкий стiл та кiлька лавок. У схiдному кутку – образи, i стiльки, що Святополк, коли вперше сюди потрапив, довго не мiг вiдiйти вiд них. Тут були iкони, писанi у Вiзантii, роботи волинських майстрiв i, звiсно, найкращi зразки з Печерського монастиря. Неподалiк вiд мiсця молитовного – невеличка кафедра, за якою митрополит писав. Книг було надзвичайно багато: не секрет, що Владика i сам трохи правив книжки, хоча при митрополii було кiлька постiйних переписувачiв.

До сусiдньоi кiмнати послушники принесли рибну юшку, гречаники та печеню з грибiв боровикiв iз травами пiд брусничною пiдливою.

Серед напоiв квас та узвар.

– Може, княже, чогось мiцнiшого, – поцiкавився митрополит, – у нас в одному з монастирiв добру медовуху варять.

– Це в Печерському?

– В ньому.

– Нi, дякую. Треба ясну голову мати. А тi отцi печерськi чого тiльки не вмiють! І нiкого не визнають. – Святополк спохмурнiв ще бiльше. – Не подобаються вони менi, наче чорнi ворони.

– Ти монастир Печерський, княже, не руш. Згадай, i батько твiй, Ізяслав, намагався з ним трохи воювати та зрозумiв, що за ченцями печерськими сила велика i знання глибокi. Я сам виходець з нього. А ворон – птах мудрий, i живе довго. Помолiмося – i до страв.

Обiдали вдвох. Мовчки з’iли юшку, перейшли до iнших наiдкiв.

– Хороша юшка. Із стерлядки?! – чи то запитав, чи то зазначив Святополк.

– Нi, не тiльки стерлядь. Там i короп, i линь, i верховодка, – вiдповiв митрополит.

– Я бачу, Владико, ви знаетеся на готуваннi страв.

– Живу давно, багато що вмiю, княже. Куховарити – це мистецтво, яке пiдвладне не кожному. – Митрополит розправив плечi, згадуючи. – Ти ж знаеш, що я мешкав трохи у Царгородi. Там i пiзнав iжу не як тваринне споживання, а як певний ритуал. Спробуй гречаникiв – я у Вiзантii навчився iх готувати.

– Скажiть, Владико, а не через Вас тодi мiй батько з монастирем Печерським пересварився? – запитав Святополк.

– Через мене, а ще через отця Варлаама, – вiдповiв митрополит.

 – Варлаам був сином боярина, а я при твоему батьковi – евнухом, доглядав за його наложницями, тож Ізяслав i розгнiвався, що пiшли до монастиря без княжого дозволу. Приймали ми постриг вiд преподобного Никона Великого, з благословення самого Антонiя Печерського.

– Ось воно як, – князь вiдклав ложку, – i що сталося далi?

– Далi… – обличчя митрополита посвiтлiшало, зморшки розiйшлися, очi засяяли.