Святополк ІІ Ізяславович

– Во славу Господа, прийми благословення на послух, що виведе краiну нашу з небуття, – iгумен Іоанн тричi перехрестив ченця.

Рiшення

Задумливий сидiв Святополк у княжих палатах. Щойно закiнчилася розмова з митрополитом Єфремом. Порада Владики була вкрай несподiваною. Звичайно, вирiшувати князю, але не можна не зважати на думку духовного пастиря.

Митрополит порадив Святополковi взяти в жони доньку половецького хана Тугоркана – зверхника одного з трьох наймогутнiших родiв половецьких.

– Треба посилати сватiв, – прошепотiв Святополк i голосно: – Знайдiть Любомира!

За хвилину прибiгли челядники.

– Немае нiде Любомира, все обшукали.

– У лiсовички вiн своеi. От приворожила!.. Може, то i добре?.. Ще одне, – князь на мить замислився, – покличте менi Мару.

– Вона тут. Вже годину чекае.

– Як чекае?

– Боялися тебе, княже, турбувати, – челядник аж присiв, побачивши, як змiнюеться обличчя Святополка.

– Турбувати!.. – аж заревiв князь, – вона мати моя, скiльки можна повторювати. Пригрiлися тут. Ти, як звати?

– Криворуч.

– Що за iмена? Тьху, – сплюнув князь, – ти, доки сонце сяде, приведеш Любомира. Ви двое – до командира лучникiв, пiдете у вiйсько.

– Помилуй, княже, – челядники впали в ноги Святополку.

– Нi.

Цiеi митi до палат зайшла Мара:

– У чому прикрiсть, князю? Чи не я причина?

– Потiм якось скажу, мамо, – князь знiтився.

– Пробач iм, синку, – Мара благально глянула Святополковi у вiчi. – Знаю, що через мене, тому й прошу.

– Не шанують вони княжого слова.

– Будуть шанувати. Ну прости, Святеку, прошу.

– Добре. Як я тобi вiдмовлю? Дякуйте матерi моiй, – князь вже опанував себе, – на перший раз прощаю. Ще в чомусь схибите – накажу вбити.

– Дякуемо, княже. Дякуемо, панi-мати, – челядники ще не вiрили, що все обернулося на краще.

– Та яка я вам панi-мати. Я – Мара, – i серйозно до Святополка: – Ти хотiв мене бачити?

– Так, мамо.

– Розповiдай.

Князь переповiв матерi розмову з митрополитом Єфремом i про вибiр майбутньоi княгинi.

– Що я тобi скажу, – пiсля паузи почала Мара, – спробуй, у тебе сьогоднi це единий вихiд. Тiльки дикi вони, половчанки, мов норовистi кобилицi.

Так Криворуч ще нiколи не бiгав. Часу обмаль, а Любомир далеко. Якщо вiн ще там. Хоча де йому ще бути: або у княжих палатах, або у своеi ворожки.