Святополк ІІ Ізяславович

Окремий стiл було вiдведено для митрополита Єфрема та вищих iерархiв церкви: настоятеля Печерського монастиря Іоанна, Димитрового – Фiлофея, Свято-Софiйського – Епiфанiя, намiсника Десятинноi церкви Євстратiя, намiсника Іллiнськоi, що на Подолi, церкви – Сави та iнших.

Вже за весiльним столом Тугоркан i собi запитав:

– То де ж, Святополку, шаман подiвся?

– Звiдки, шановний тестю, Великому Киiвському князю вiдати про якогось шамана, – Святополк пiдняв голову, i його очi спалахнули вогнем, – у нас тут iнша вiра.

Є лихi люди. Пошукаемо. Розберемося.

– Ну, ну, не лютись. Я запитав, бо дочка непокоiться, – Тугоркан пригладив рiдку клиноподiбну борiдку.

– Думаю, не варто сьогоднi про сумне, – Святополк зробив досить довгу паузу. – Хотiв тебе познайомити, шановний Тугоркане, з моею мачухою – великою княгинею Гертрудою.

Тугоркан встав i вклонився немолодiй жiнцi iз суворими очима та тонкими, мiцно стуленими вустами.

– А що то за жiнка з понiвеченим обличчям сидить неподалiк вiд нас за боковим столом, i ти в ii бiк постiйно поглядаеш? – запитав хан.

– Це моя мати. Їi звати Мара, – вiдповiв Святополк.

Тугоркан ще раз вклонився. Гертруда з погордою подивилася в бiк Мари, але нiчого не сказала, тiльки блiдим обличчям промайнула тiнь.

– Багата ти людина, княже Святополку, – Тугоркан усмiхнувся, – я от жодноi матерi не маю, а в тебе – двi.

– Це добре, коли люди через багато рокiв забуття знаходяться, – Святополк з любов’ю подивився на Мару.

 – Нумо вже пiднiмiмо келихи за Велику Киiвську княгиню. Ти не проти, Тугоркане? – i до митрополита Єфрема: – Ваша Святосте, благословiть трапезу.

Владика освятив столи, прочитавши коротку молитву. Всi перехрестилися i пiд здравицю гостей заходилися iсти й пити.

– Слава молодим! Слава князю Святополку! Слава молодiй княгинi!

Перед кожним iз гостей стояла глибока кругла глиняна миска для страв рiдких та невеличке квадратне, з чудернацькими малюнками, дерев’яне блюдо для iнших наiдкiв.

Праворуч вiд блюда лежали ложка, нiж та ще невеличка незрозумiла палиця з двома гострими зубцями.

– Княже, а що це таке? – запитав Тугоркан, розглядаючи двозубе дерев’яне диво.

– Це, тестю мiй, для наколювання iжi, – вiдповiв Святополк, – привезли нещодавно з Царгорода.

– А руки тодi для чого? – Тугоркан iз подивом похитав головою.

Напоiв та наiдкiв було неоглядно.