Святополк ІІ Ізяславович

– Великий iмператоре, дозволите сказати слово? – подав голос сивий чоловiк.

Вiн був одягнений у бiлу сутану, пiдперезану широким фiолетовим шовковим поясом, на головi мав пiлеорус, фiолетову шапочку, що покривала тонзуру.

– Звiсно, отче Пасхалiю. – Імператор зробив жест у бiк священника. – Це мiй духiвник, територiальний прелат i, маю надiю, у скорому часi Його Святiсть Папа Римський – отець Пасхалiй.

– Я хотiв запитати, дитя мое, звiдки Ви родом? Хто Вашi батьки? У Вас таке нетипове для наших земель обличчя.

 – Священник наблизився до Пракседи.

Молода княгиня подивилася на iмператора та абатису. Тi схвально кивнули, даючи дозвiл на вiдповiдь.

– А дiвчинка добре вихована, – прошепотiв Генрiх, схилившись до сестри.

– Я ж тобi казала…

Імператор ще раз кинув пильний погляд на руську княгиню. Вона була вродлива, але якоюсь незвiданою вродою: мала карi, з розкосинкою очi, вигнутi тонкi брови, обличчя кругле з трохи випуклими вилицями, що надавало тiй округлостi вiдчуття загадковостi, невеличкий носик та чуттевi, повнi вуста.

З-пiд намiтки вибивалася прядка темно-коричневого волосся.

Пракседа пiдвела очi. Погляди iмператора та княгинi зустрiлися: щось несподiвано тепле прокотилося тiлами обох. Пiзнiше, згадуючи цю мить, Пракседа завжди вiдчуватиме, як втаемничене тепло раз по разу трепетно зiгрiватиме iзсередини.

– Народилась я на Русi – землях, що лежать на пiвнiчному сходi вiд вас. Батько мiй – Великий князь Всеволод, син Ярослава.

Тож я онука Великого Ярослава Мудрого. Матiр мою звуть Анною, але, скорiше за все, це ii християнське iм’я. Вона походить зi знатного роду кипчакiв – половцiв. Навчила й мене iхньоi мови. Я знаю латину, усього мов п’ять-шiсть – нас при княжому дворi добре навчали.

– А германськi знаеш? – запитав Генрiх.

– Трохи тут навчилася, – вiдповiла Пракседа однiею з говiрок.

– Молодець! – у захопленнi вигукнув iмператор. Генрiх ІV був людиною жвавою. Рiшення приймав миттево.

Зараз вiн не вiдводив очей вiд молодоi княгинi – вона йому не просто подобалася. – Я чув, ти не так давно стала вдовою. Вибач, звичайно, тобi, мабуть, болить?

– Та не дуже, я свого чоловiка мало знала, – вiдповiла i знiтилася, зрозумiвши, що сказала дурницю.

Всi усмiхнулися, а iмператор запитав:

– А ти завжди тiльки правду говориш?

– Так, – вiдповiла Пракседа i зачервонiлася.

– Це добре i недобре, – сам до себе пробурмотiв Генрiх.