На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

А чи то зiрка? Вiтер жене з цiлим вiйськом завиваючих бiд, затятих чортiв i чортикiв, що збиточно гацають iз баламутними свистами й писками. Це не звичайний вiтер.

Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стае воiном, зводить довкола себе барикади й загороджуеться, проганяе спокуси i видива словами, знаками, таемними засобами або навiть викликае грiзнi сили. І деколи – як воно бувае на вiйнi – кориться iм, на якийсь час або назавжди.

Де у нинiшнi часи знайти мiж людьми такого богатиря «примiвника», хмарника чи громового починача, який став би вiч-на-вiч перед грiзними силами як рiвний або сильнiший таемним могуттям, який би захищав вiд них iнших людей, iхню худобу та пашницю? З ними можна хiба що примиритися за бозна-яку цiну або просто безславно iм пiддатися. Звичайний чоловiк думае: найкраще присiсти до землi, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собi заслони з примiвок, обереги з хрестiв та зiлля.

Захист

Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо i сиплеться град, така самотня, нехай i звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примiвками i ненадпочатою водою з десяти чародiйних джерел, добре перемiшаною i завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят i жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала iх, як належить: постила без хлiба i води, на той час нiмiла, нi до кого слова не мовила, навiть до худоби чи дерева, остерiгалася навiть сплюнути, ходила голою, роблячи чарiвнi кроки i зупинки, промовляючи заклинання i прохання, – така людина спокiйно витримае не одну бурю, яка чужому прибульцевi запам’ятаеться на цiле життя.

Той, хто хоче мати захист чи чародiйську владу, коли щодня вдосвiта збирае воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самотi, так, щоб нiхто не побачив. Довго стоiть перед кожним джерелом, прислухаеться до його мови, кланяеться кожному джереловi в лiсi чи на полонинi.