Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше

Навiть у Шеллi, найбiльш близького йому лiричного генiя, натхнення бiльш пов’язане з землею: для нього воно ототожнюеться з громадськими iдеалами, з вiрою в розкрiпачення людини, у свiтовий розвиток. Натхнення Гельдерлiна йде в ефемерну сферу так само, як дим пiднiмаеться до неба; воно переживае себе як найяскравiше, як божественне вiдчуття щастя на землi, воно славить себе, насолоджуючись собою, i насолоджуеться собою в пiснi. Тому Гельдерлiн невпинно описуе свiй власний стан, його поезiя – нестихаючий гiмн творчiй силi, приголомшлива скарга на безплiднiсть, бо – «боги вмирають, коли вмирае натхнення».

Поезiя для нього нерозривно пов’язана з натхненням, i натхнення може виливатися лише в пiснi: тому воно (в повнiй згодi з його мiфом про свiтову потрiбнiсть поета) е виразом особистостi, як i всього людства. «Про дощ небесний, про натхнення! ти повернеш нам весну народiв», – мрiе вже Гiперiон, i Емпедокл знаменуе лише невимовний контраст мiж божественним (тобто творчим) i земним (тим, що не цiнуеться) почуттям.

І без бажань бродить

Вiн у свiтi власному, вiн за кольорами

Йде в божественному спокоi, повiтря

Щасливе боiться потривожити.

Вiн не вiдчувае навколишнього свiту; тiльки в ньому самому наростае таемнича сила пiдйому: перед ним безмовний свiт, i з самого себе, у ньому радiсть пiдiймаючи, натхнення зростае, поки творчий захват поночi, як iскру, висiкае думка.

Отже, не з переживання, не з iдеi, не з волi запалюеться в Гельдерлiнi творчий iмпульс – «з себе зростае» натхнення. Воно займаеться не з дотику до вiдомого об’екту: «ненавмисно» блисне незбагненна мить, коли незабутнiй,

несподiваний над нами генiй

Спустився творчий, i наша

Нiмiе думка, i немов

Вiд блискавок здригаеться тiло.

Натхнення – це полум’я, яке впало з небес, займання вiд блискавки. І ось Гельдерлiн малюе божественний стан палання, згоряння земноi пам’ятi у вогнi екстазу:

Тут богом вiдчувае вiн

Себе у своiй стихii, i захват його —

Божественний наспiв.

Роздробленiсть iндивiда подолана, «небо людини» досягае едностi почуття («злитися воедино iз всесвiтом – у цьому життя божество, це небо людини», – говорить його Гiперiон).