Марія Стюарт

Проти кожного документально засвiдченого «так» стоiть документально засвiдчене «нi», проти кожного звинувачення – виправдання. Неправдиве з правдивим, вигадане з дiйсним переплетенi так тiсно, що, власне, кожному сприйняттю образу Марii Стюарт можна надати найбiльшоi вiрогiдностi: той, хто хоче довести, що вона – спiвучасниця вбивства свого чоловiка, може подати десятки свiдчень очевидцiв, але ж так само й той, хто прагне довести ii непричетнiсть до того вбивства; для будь-якого зображення ii характеру фарби змiшанi ще наперед.

А якщо до цiеi плутанини наявних повiдомлень додаеться ще й партiйнiсть полiтики або нацiонал-патрiотизму, викривлення образу стае ще несамовитiшим. Щоправда, людська натура однаково, тiльки-но йдеться про суперечку за буття або небуття мiж двома людьми, iдеями чи свiтоглядами, навряд чи уникае спокуси стати на якийсь бiк, визнати, що хтось каже правду, а хтось – нi, назвати одного винним, а другого – невинним. А якщо, як-от у даному випадку, автори здебiльшого самi належать до котрогось iз двох напрямiв, релiгiй чи свiтоглядiв, якi борються мiж собою, однобiчнiсть iхнiх зображень майже неминуче визначена наперед; загалом протестантськi автори всю провину покладають на Марiю Стюарт, католицькi – на Єлизавету. В англiйських зображеннях Марiя Стюарт майже завжди постае як убивця, в шотландських – як бездоганна жертва ницоi обмови. Листи зi скриньки, цi найсуперечливiшi предмети дискусiй, однi, присягаючи, називають правдивими не менш несхитно, нiж iншi – фальшивими, бо навiть у найнезначнiшi подii вперто втручаеться партiйне забарвлення. Мабуть, саме тому людина, що не е анi англiйцем, анi шотландцем, людина, що не мае визначених кров’ю поглядiв i пов’язаностей, мае чисту й вiльну вiд упереджень можливiсть бути об’ективною; можливо, iй швидше буде дарована змога пiдступити до цiеi трагедii з палкою i водночас безсторонньою цiкавiстю митця.

Щоправда, було б зухвальством, якби дослiдник мав намiр дiзнатися всю правду, тiльки правду про всi життевi обставини Марii Стюарт.

Вiн може досягти лише максимуму правдивостi, i навiть те, що вiн, найкраще обiзнаний i з чистим сумлiнням, вважав би за об’ективнiсть, завжди було б лише суб’ективним. Адже, оскiльки джерела непрозорi, вiн мав би видобувати свою яснiсть iз iхньоi каламутi. Оскiльки тогочаснi повiдомлення суперечать однi одним, йому доведеться в процесi працi вибирати у випадку кожноi деталi мiж свiдченнями, якi виправдовують, i свiдченнями, якi звинувачують.