Марія Стюарт

Тепер, замисленi та зi сльозами на очах,

Що падають на груди, мов кришталь,

Ви ходите, а з вами смуток i печаль,

Алеями в парку, де пишний замок став,

Що назву вiд краси озер дiстав.

І справдi, навряд чи на якiйсь iншiй картинi симпатичнiсть i лагiднiсть цього юного обличчя вiдтворенi з бiльшою переконливiстю, нiж на тому портретi, бо поважна задума оповила спокоем жвавi за iнших обставин очi й надала ще бiльшоi ясностi однорiднiй, чистiй блiдостi шкiри, де не видно нiяких прикрас; у жалобi ми вiдчуваемо шляхетне й королiвське, притаманне людськiй натурi Марii Стюарт, набагато виразнiше, нiж на давнiших картинах, якi зображували ii, надмiру рясно прикрашену самоцвiтами i всiма регалiями влади, серед розкошi та пишноти монаршоi гiдностi.

Цей шляхетний смуток промовляе й у строфах, якi вона сама в тi днi присвячуе як погребовий плач померлому чоловiковi. Цi вiршi цiлком гiднi ii наставника i вчителя Ронсара. Навiть якби цей тихий жалобний плач не був написаний королiвською рукою, вiн промовляв би до серця завдяки простому тоновi своеi щиростi.

Адже овдовiла дружина аж нiяк не вихваляеться палкою любов’ю до небiжчика, – Марiя Стюарт нiколи не брехала в поезii, завжди тiльки в полiтицi, – а дае висловитися чуттю, що вона покинута й розгублена:

Sans cesse mon cCur sent

Le regret d’un absent

Si parfois vers les cieux

Viens ? dresser ma veue

Le doux traict de ses yeux

Je vois dans une nue;

Soudain je vois dans l’eau

Comme dans un tombeau

Si je suis en repos

Sommeillant sur ma couche,

Je le sens qu’il me touche:

En labeur, en recoy

Toujours est pr?s de moy.

Всякчас у серцi моiм сутнi

Тяжкi жалi за тим вiдсутнiм.

Якщо на небо в певнi хвилi

Сумний я погляд пiднiмаю,

Я бачу очi його милi,

Що ось були, – i вже немае.

Чи раптом бачу у водi,

Немов небiжчика в трунi.

А очi склепивши смутнi,

Як на подушцi спочиваю,

Його обiйми вiдчуваю.

У працi та у вiдпочинку

Вiн тут зi мною щохвилинки.

Годi сумнiватися, що жалоба Марii Стюарт за Франциском II – не просто поетична вигадка, а щирий i вiдвертий жаль. Адже в постатi Франциска II Марiя Стюарт утратила не тiльки зичливого i поступливого товариша, нiжного друга, а й свое европейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзi дитина-вдова вже вiдчула рiзницю, як багато означае бути першою на своему дворi, бути королевою i як мало – раптом стати другою, утриманкою на ласцi наступника трону.