Марія Стюарт

Вiн уже не може ходити, не здатний iздити верхи, i його лише в лiжку переносять iз мiсця на мiсце. Нарештi прориваеться гнояк у його вусi, лiкарi нiчим не можуть зарадити, i 6 грудня 1560 року страждання бiдолашного хлопчика скiнчилися.

Знову повторюеться – трагiчний символ – сцена мiж двома жiнками, Катериною Медичi i Марiею Стюарт, коло лiжка вмирущого. Тiльки-но Франциск II зiтхнув востанне, Марiя Стюарт, бо ж вона вже не королева Францii, поступаеться в дверях Катеринi Медичi, молодша королiвська вдова мае пускати попереду старшу.

Вона вже не перша жiнка держави, а знову лише друга; за один рiк мрiя скiнчилася, Марiя Стюарт уже не королева Францii, а лише та, якою була вiд першоi митi й лишиться до останньоi: королева Шотландii.

Згiдно з церемонiалом французького двору найсуворiша жалоба вдови короля тривае сорок днiв. Протягом цього нещадного життя взапертi вдова нi на мить не може покидати своiх покоiв, першi два тижнi нiхто, крiм нового короля i ii найближчих родичiв, не мае права провiдувати ii в штучному склепi, в затемненiй кiмнатi, освiтленiй тiльки свiчками.

Але, на вiдмiну вiд жiнок iз простолюду, королiвська вдова не вдягаеться в тi днi в похмурi чорнi убори, в завжди доречний колiр жалоби, бо тiльки iй однiй личить “deuil blanc”, «бiла жалоба». Бiлий чепчик над блiдим обличчям, бiлий парчевий одяг, бiлi туфлi, панчохи, лише темнiе флер над тим дивним свiтiнням – такою ходить Марiя Стюарт у тi днi, такою зображуе ii Жане на своему вiдомому портретi, такою описуе ii Ронсар у своему вiршi:

Un crespe long, subtil et dеliе

Ply contre ply, retors et repliе

Habit de deuil, vous sert de couverture,

Depuis le chef jusques ? la ceinture,

Qui s’enfle ainsi qu’un voile quand le vent

Soufle la barque et la cingle en avant,

De tel habit vous еtiez accoutrеe

Partant, hеlas! de la belle contrеe

Dont aviez eu le sceptre dans la main,

Lorsque, pensive et baignant votre sein

Du beau cristal de vos larmes coulеes

Triste marchiez par les longues allеes

Du grand jardin de ce royal ch?teau

Qui prend son nom de la beautе des eaux.

Тонкий i довгий креп легенький,

І складки до складки дотик м’якенький, —

Жалобне вбрання вкривае ваш стан,

Сумна ознака незагойних ран,

І надимаеться, напнувшись, мов вiтрила,

Як вiтер дасть човнам тут бiлi крила.

Такi-бо шати ви на собi мали,

Коли краiну нашу гарну покидали,

Якоi скiпетр вже тримали у руках.