Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Половину йоркширськоi шинки проковтнув одним духом, менi довелося наливати йому чотири пiнти пива, а вiн однаково хоче ще».

І справдi, Гендель, неначе бобовий король, сидiв за столом, заставленим наiдками, i, як за нiч i за день вiн виспався за три тижнi, так тепер iв i пив з усiм бажанням i силою свого велетенського тiла, наче прагнув за раз повернути в тiло всю силу, яку за три тижнi вiддав ораторii. Тiльки-но побачивши лiкаря, вiн засмiявся, мало-помалу то вже був страхiтливий, лункий, загрозливий гiперболiчний регiт, Шмiдт пригадав, що вiн за цi тижнi не бачив на вустах Генделя жодноi усмiшки, тiльки напругу i гнiв, а тепер прорвалася застояна правiчна радiсть його натури, ревiла, наче потiк, що прориваеться крiзь скелi, пiнився i здиблювався гуркотливими звуками; ще нiколи в своему життi Гендель не смiявся отак стихiйно, як тепер, побачивши лiкаря в мить, коли почувався здоровим, як нiколи ранiше, i жадоба життя п’янко струмувала в ньому.

Вiн високо пiдняв кухоль i махнув iм, убраним у чорне, на знак вiтання.

– Хай йому бiс! – дивувався лiкар Дженкiнс. – Що з вами? Що за елiксир ви спожили? Та життя аж порскае з вас! Що з вами сталося?

Гендель, смiючись, з iскристими очима дивився на лiкаря. Потiм мало-помалу споважнiв. Поволi пiдвiвся й пiдiйшов до клавесина. Сiв, руки спершу поворушились у просторi над клавiатурою. Потiм обернувся до них, усмiхнувсь якось дивно i почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину спiваючи, мелодiю речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповiщаю таемницю»), то були слова з «Месii», i Гендель проказав iх жартiвливо.

Але, тiльки-но вiн ворухнув пальцями в теплому повiтрi, як його понесло. Граючи, Гендель забув про iнших i про себе, його власний потiк пiдхопив i велично понiс його. Раптом вiн знову опинився в своему творi, спiвав i грав останнi хоровi партii, якi досi складав, немов увi снi, а тепер уперше чув у пробудженому станi. «Oh death where is thy sting» («О смерте, де твое жало»), – чув вiн у душi, пронизаний полум’янiстю життя, i дужче пiдносився голос, вiн сам був хором, радiсним i трiумфальним, i грав далi й далi, доспiвав аж до «Амiнь, Амiнь, Амiнь», i кiмната мало не репалася вiд звукiв, так сильно i поривно пускав вiн свою силу в музику.

Лiкар Дженкiнс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарештi пiдвiвся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тiльки сказати що-небудь:

– Слухайте, такого я ще нiколи не чув. Та у вас диявол у тiлi.

Але обличчя Генделя спохмурнiло.