Зоряні миті людства. Новели (збірник)

І раптом одне, найiстотнiше, формуеться в рядок, у строфу, запитання, яке перетворюе нужду у вiрш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удираеться крик у вiрш, як могутнiй початок душевного руху:

І що менi ця зустрiч може дати, / ця нерозпукла квiтка поранкова? Тепер ти вiльний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!

І тепер бiль лине в кришталевi строфи, на диво очищенi вiд власного збурення.

І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрiшнього стану, «душну атмосферу», iнколи випадково пiднiмае очi, з карети, що котиться, вiн бачить по-ранковому тихi богемськi краевиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, i щойно побачений образ уже переходить у вiрш:

А чи ж не годi? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стримiли скелi. / Хiба врожай не визрiв? Синi луки / лямують рiчку, займища, оселi.

/ І чи не надимають безмiр свiту / твоiх фантазiй виплеканi дiти?

Але самотньо Гете в цьому свiтi. В такi наповненi пристрастю секунди вiн геть усе сприймае в зв’язку з постаттю коханоi i магiчно згущуе спогад до прояснiлого оновлення:

Мов зiтканий iз райдужних мережив, / ширяе серафим над сонмом хмар, / небесноi прозiрностi одежi / гнучкого стану повивають чар, / i стежиш ти, як кружеляти стане / з усiх видiнь найбiльш кохане.

Задосить митi, / щоб тривку подобу / впiймати в мерехтливому видiннi. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я вiдрiзнити мiг у миготiннi забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймилiше.

Тiльки-но поважчавши, образ Ульрiке набувае вже чуттевих форм. Гете описуе, як дiвчина приймала його i «помалу ощасливлювала», як вона пiсля останнього поцiлунку ще «найостаннiший» лишила йому на вустах, i тепер оте щастя, про яке згадують iз блаженством, старий метр перетворюе в найпiднесенiшу форму, в одну з найчистiших строф про чуття вiдданостi й любовi, яка була коли-небудь написана нiмецькою чи будь-якою iншою мовою:

Цнота щедротних наших душ волiла / пречистоi сягнути високостi, / щоб вiчно безiменне проявило / чарiвнi назви й таемницi простi.

/ Як вабила нас благiсть! Емпiреi / менi одслонювались бiля неi.