Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але, знову вiдчувши цей колишнiй блаженний стан, покинутий страждае вiд теперiшньоi розлуки, i тепер прориваеться його бiль, що майже розривае пiднесений елегiйний настрiй довершеного вiрша, ота вiдвертiсть вiдчуття, яка виявляеться тiльки раз на багато рокiв пiд час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшуе:

Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свiй час? Хiба я знаю? / А чи в робiтнi дотрудити душу? / І це менi затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тiльки умиваюся сльозою.

А потiм пiдноситься, хоча навряд чи здатний пiднятися ще вище, останнiй, моторошний скрик:

Полиште мене тут, / о друзi вiрнi. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далi йдiть. Для вас цей край безмiрний, / ця незглибима вись над головою. / Дослiджуйте, збирайте по дрiбницi свiт, / що сховав правдивi таемницi.

Усесвiт у менi, я в ньому зник без слiду, / адже ж я був улюбленець богiв, / котрi на мене насилали бiди, / я ж радощами й горем багатiв.

/ Тепер боги менi склепили губи, / пiдносять вгору й вiддають погубi.

Цей загалом стриманий чоловiк ще нiколи не створював такоi строфи. Той, хто юнаком умiв приховати своi чуття, а вже як чоловiк мiг стримати iх, той, хто майже завжди виповiдав своi найглибшi таемницi тiльки вiдображеннями, шифрами i символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вiльно виливае своi почуття. За п’ятдесят рокiв цей чоловiк iз тонкою чутливiстю, видатний лiричний поет, мабуть, ще нiколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркушi, на тому пам’ятному поворотi свого життя.

Отак таемниче, наче рiдкiсну ласку долi, сприймав цей вiрш i сам Гете. Тiльки-но повернувшись у Веймар, вiн одразу, ще не беручись нi до якоi iншоi роботи i не звертаючи уваги на хатнiй клопiт, заходився власноруч калiграфiчно й гарно робити копiю елегii. Вiн переписував вiрш три днi на особливо дiбраному паперi, великими врочистими лiтерами, немов чернець у келii, i ховав його навiть вiд найближчих родичiв, навiть вiд найвiрнiших, немов таемницю.

Вiн сам виготовив палiтурку, щоб балакучi клiенти не поширили передчасно звiстку про вiрш, i перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярi з червоного марокену (який вiн згодом наказав замiнити синьою дивовижною лляною стрiчкою, яку й досi можна бачити в Архiвi Гете та Шиллера).