Час second-hand (кінець червоної людини)

Цей нiмець лежав поранений… Менi звелiли забрати в нього пiстолет, я пiдбiг, а нiмець вчепився в пiстолет обома руками i водить перед моiм обличчям. Але вiн не встигае першим вистрiлити, встигаю я…

Я не злякався, що вбив… І пiд час вiйни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато рокiв зненацька з’явився сон про цього нiмця. Це було несподiвано… Сон приходив i приходив до мене… То я лечу, i вiн мене не пускае. Ось пiднiмаешся… летиш… летиш… Вiн наздоганяе, i я падаю разом iз ним.

Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… пiдвестися… А вiн не дае… Через нього я не можу полетiти…

Той самий сон… Вiн переслiдував мене десятки рокiв…

Я не можу своему синовi розповiсти про цей сон. Син був маленький – я не мiг, читав йому казки. Син уже вирiс – усе одно не можу…»

Флобер говорив про себе, що вiн людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею i до мене прориваються якiсь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скiльки це романiв без слiду зникають у часi.

У темрявi. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдаеться вiдвоювати для лiтератури. Ми ii ще не оцiнили, не враженi й не захопленi нею. Мене ж вона заворожила й зробила своею полонянкою. Я люблю, як розмовляе людина… Люблю самотнiй людський голос. Це моя найбiльша любов i пристрасть.

Мiй шлях на цю трибуну тривав майже сорок рокiв – вiд людини до людини, вiд голосу до голосу. Не можу сказати, що вiн завжди був менi по силi – цей шлях, багато разiв я була приголомшена й налякана людиною, вiдчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала.

Плакати вiд захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволi часто бажала.

Я жила в краiнi, де нас вiд самого дитинства вчили помирати. Навчали смертi. Нам казали, що людина iснуе для того, щоб вiддати себе, щоб згорiти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в iншiй краiнi, то я б не змогла пройти цей шлях.

Зло е нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катiв i жертв. Нехай нашi батьки жили в страху й не все нам розповiдали, а частiше нiчого не розповiдали, але саме повiтря нашого життя було отруене цим. Зло весь час пiдглядало за нами.

Я написала п’ять книжок, але менi здаеться, що все це – одна книжка. Книжка про iсторiю однiеi утопii…

Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандiозноi програноi битви за справжне оновлення людства».