Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Останнi свiдки. Соло для дитячого голосу

Свiтлана Олександрiвна Алексiевич

Маленькi розповiдi маленьких дiтей… Вони мимоволi стали свiдками того, що вiдбувалося в роки Другоi свiтовоi вiйни, i, напевно, немае бiльш страшних спогадiв. «Останнi свiдки» – це iсторii рiзних людей про епiзоди iхнього дитинства, що прийшлося на 1941–1945 роки, iсторii хлопчикiв i дiвчаток, яким довелося подорослiшати добре якщо в 12–14 рокiв, а комусь i в п’ять або в сiм. На iхнiх очах вбивали сусiдiв, друзiв, батькiв, братiв i сестер; iм доводилося турбуватися про молодших дiтей, якi залишалися, вони намагалися вижити в концентрацiйних таборах, не померти з голоду… Свiтлана Алексiевич брала iнтерв’ю у безлiчi людей, хто був дитиною в тi страшнi роки, i книга ця – жахлива правда про ту вiйну, як ii бачили дiти.

Дiти, якi раптово були позбавленi всього, що було таким звичним: будинку, тепла, батькiв, iжi… Якi не розумiли, за що вбили iхнiх батькiв, зруйнували iхнiй будинок?.. За що у них вкрали дитинство?..

Светлана Алексiевич

Останнi свiдки.

Соло для дитячого голосу

© Светлана Алексиевич, 2013

© Леся Лисенко, переклад украiнською, 2016

© «Дух i Лiтера», переклад украiнською, 2016

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

* * *

Пiслямова замiсть передмови

… одна цитата

«Пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни (1941–1945 рр.) – загинули мiльйони радянських дiтей… Росiяни, бiлоруси, украiнцi, татари, латвiйцi, цигани, казахи, узбеки, вiрмени, таджики…»

(Журнал «Дружба народов», № 5, 1985 р.

).

… i одне запитання росiйського класика

Якось великий Достоевський запитав: чи може знайтися виправдання свiтовi, нашому щастю i навiть вiчнiй гармонii, якщо заради цього, для мiцностi фундаменту, буде пролито хоча б одну сльозинку невинноi дитини? І сам вiдповiв – цю сльозинку не виправдае жоден прогрес, жодна революцiя. Жодна вiйна. Сльозинка завжди переважить.

Лише одна сльозинка…

«Вiн озирнутися боявся…»

Женя Белькевич – 6 рокiв.

Зараз – робiтниця.

Я запам’ятала… Я була зовсiм маленька, але я все запам’ятала…

Червень сорок першого року…

Останне, що я запам’ятала з мирного життя – казку, мама читала ii на нiч. Мою улюблену – про Золоту рибку. Я завжди в Золотоi рибки теж що-небудь просила: «Золота рибко… Дорогенька Золота рибко…» І сестричка просила. Вона просила iнакше: «Щучим велiнням, моiм хотiнням…». Хотiли, щоб ми поiхали на лiто до бабусi i щоб тато з нами поiхав.