Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Вiн такий веселий…

Вранцi прокинулася вiд страху… Вiд якихось незнайомих звукiв…

Мама з татом думали, що ми спимо, а я лежала поряд iз сестричкою i прикидалася, що сплю. Бачила: тато довго цiлував маму, цiлував обличчя, руки, а я дивувалася, що нiколи ранiше вiн так ii не цiлував. У двiр вони вийшли, тримаючись за руки, я пiдскочила до вiкна – мама повисла в тата на шиi й не вiдпускала його. Вiн вiдiрвав ii вiд себе й побiг, вона наздогнала й знову не пускае i щось кричить. Тодi я теж закричала: «Тату! Тату!»

Прокинулися сестричка та братик Вася, сестричка дивиться, що я плачу, й вона закричала: «Тату!» Вискочили ми всi на ганок: «Тату!!» Батько побачив нас i, як зараз пам’ятаю, охопив голову руками й пiшов, навiть побiг.

Вiн озирнутися боявся…

Сонце свiтило менi в обличчя. Так тепло… І тепер не вiриться, що мiй батько того ранку йшов на вiйну. Я була зовсiм маленька, але, здаеться менi, я розумiла, що бачу його востанне. І вже нiколи не зустрiну. Я була зовсiм… Зовсiм маленька…

Так i зв’язалося в мене у пам’ятi, що вiйна – це коли немае тата…

А потiм пам’ятаю: чорне небо i чорний лiтак.

Бiля шосе лежить наша мама, розкинувши руки. Ми просимо ii встати, а вона не встае. Не пiдводиться. Солдати загорнули маму в плащ-намет i поховали в пiску, на тому ж мiсцi. Ми кричали i просили: «Не закопуйте нашу мамку в ямку. Вона прокинеться, i ми пiдемо далi». На пiску повзали якiсь великi жуки… Я не могла уявити, як мама житиме пiд землею з ними. Як ми ii потiм знайдемо, як ми зустрiнемося? Хто напише нашому татковi?

Хтось iз солдатiв запитував мене: «Дiвчинко, як тебе звати?» А я забула… «Дiвчинко, а як твое прiзвище? Як звати твою маму?» Я не пам’ятала… Ми сидiли бiля маминого горбочка до ночi, поки нас не пiдiбрали й не посадили на воза. Повний вiз дiтей. Вiз нас якийсь дiдусь, збирав усiх на дорозi. Приiхали ми в чуже село, i розiбрали нас по хатах чужi люди.

Я довго не розмовляла. Тiльки дивилася.

Потiм пам’ятаю – лiто.

Яскраве лiто. Чужа жiнка гладить мене по голiвцi. Я починаю плакати. І починаю говорити… Розповiдати про маму й про тата. Як тато бiг вiд нас i навiть не озирнувся… Як мама лежала… Як повзали жуки на пiску…

Жiнка гладить мене по голiвцi. У цi хвилини я зрозумiла: вона схожа на мою маму…

«Моя перша й остання цигарка…»

Гена Юшкевич – 12 рокiв.

Зараз – журналiст.

Сонце… І незвична тиша. Незрозумiла мовчанка.