Час second-hand (кінець червоної людини)

Усi тодi були наiвнi – лiвi i правi, комунiсти й антирадянцi. Усi – романтики. Сьогоднi за це соромно, за ту свою наiвнiсть. Моляться на Солженiцина. Великий старець iз Вермонта! Не лише Солженiцин, багато хто вже розумiв що так, як ми живемо, жити не можна. Забрехалися. І комунiсти – вiрите ви менi чи нi? – теж це розумiли. Серед комунiстiв було чимало розумних i чесних людей. Щирих. Я особисто знала таких людей, найчастiше вони зустрiчалися в провiнцii. Як мiй батько… Батька не прийняли в партiю, вiн постраждав вiд партii, але вiн iй вiрив.

Вiрив партii та краiнi. Кожен ранок у нього починався з того, що вiн розгортав газету «Правда» i прочитував ii вiд i до. Комунiстiв без партквиткiв було бiльше, нiж iз партквитками, вони душею були комунiсти. (Мовчить.) На всiх демонстрацiях несли гасло «Народ и партия – едины!» Цi слова – не вигадка, це була правда. Я нiкого не агiтую, я розповiдаю, як воно було. Уже все забули… Багато хто вступав у партiю по совiстi, а не тiльки через кар’еру або з прагматичних мiркувань: якщо я безпартiйний i вкраду – мене посадять, якщо я вступлю в партiю й украду – мене виженуть iз партii, але не посадять. Я обурююся, коли про марксизм говорять презирливо, насмiшкувато. Мерщiй його – у смiттевий бачок! На звалище! Це велике вчення, воно переживе всi гонiння. І нашу радянську невдачу – теж. Тому що… е безлiч причин… Соцiалiзм – це не тiльки табори, стукачi й залiзна завiса, це i справедливий, ясний свiт: iз усiма дiлитися, слабких жалiти, спiвчувати, а не пiдгрiбати все пiд себе. Менi кажуть: не можна було придбати машину, але нi в кого не було машини. Нiхто не носив костюми вiд Версаче й не купував будинок у Маямi. Боже мiй! Очiльники СРСР жили на рiвнi бiзнесменiв середньоi руки, до олiгархiв iм не дотягти. Куди ж пак! Не будували вони собi яхт iз душем з шампанського. Подумати тiльки! По телевiзору передають рекламу: купуйте мiднi ванни – вартiстю з двокiмнатну квартиру. Для кого вони, скажiть? Позолоченi двернi ручки… Це – свобода? Маленька, пересiчна людина – нiхто, вона – нуль. На днi життя. А тодi вона могла написати в газету, пiти i поскаржитися в райком: на начальника або на погане обслуговування… на зрадливого чоловiка… Були дурницi, не заперечую, але хто сьогоднi цю пересiчну людину взагалi слухае? Кому вона потрiбна? Пам’ятаете радянськi назви – вулиця Металургiв, Ентузiастiв… Заводська, Пролетарська… Маленька людина… Вона була головною… Декларацiя, ширма, як ви кажете, а зараз i ховатися нiкому не треба.