Час second-hand (кінець червоної людини)

Можна згадати й Нiцше з його словами, що жоден митець не витримае реальностi. Не пiднiме ii.

Завжди мене мучило, що правда не вмiщаеться в одному серцi, в одному розумi. Що вона якась розпорошена, ii багато, вона рiзна й розсiяна у свiтi. У Достоевського е думка, що людство знае про себе бiльше, набагато бiльше, нiж воно встигло зафiксувати в лiтературi. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттiв, думок, слiв. Збираю життя свого часу. Мене цiкавить iсторiя душi. Побут душi. Те, що велика iсторiя зазвичай оминае, до чого вона ставиться iз зарозумiлiстю.

Займаюся пропущеною iсторiею. Не раз я чула й нинi чую, що це – не лiтература, це – документ. А що таке лiтература сьогоднi? Хто вiдповiсть на це запитання? Ми живемо швидше, нiж ранiше. Змiст рве форму. Ламае ii й змiнюе. Усе виходить зi своiх берегiв: i музика, й живопис, й у документi слово вириваеться за межi документа. Немае кордонiв мiж фактом i вигадкою, одне перетiкае в iнше. Навiть свiдок не е об’ективним. Розповiдаючи, людина творить, вона бореться iз часом, як скульптор iз мармуром. Вона – актор i творець.

Мене цiкавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання ii збiльшують. Вона сама в моiх книжках розповiдае свою маленьку iсторiю, а разом зi своею iсторiею – й велику. Що трапилося й вiдбуваеться з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боiмося, доки не в станi впоратися зi своiм минулим. У Достоевського в «Бiсах» Шатов каже Ставрогiну перед початком розмови: «Ми, двое iстот, зiйшлися в безмежжi… Востанне у свiтi.

Облиште ваш тон i вiзьмiть людський! Хоча б колись заговорiть людським голосом».

Приблизно так починаються в мене розмови з моiми героями. Звiсно, людина говорить зi свого часу, вона не може говорити з нiзвiдки! Але пробитися до людськоi душi важко, вона засмiчена забобонами сторiччя, його пристрастями й облудами. Телевiзором i газетами.

Менi хотiлося б узяти кiлька сторiнок зi своiх щоденникiв, щоби показати, як рухався час… Як помирала iдея… Як я йшла по ii слiду…

1980–1985 роки

Пишу книгу про вiйну… Чому про вiйну? Тому що ми люди вiйни – ми або воювали, або готувалися до вiйни.

Якщо придивитися, то ми всi думаемо по-военному. Удома, на вулицi. Тому в нас так дешево коштуе людське життя. Усе, як на вiйнi.

Починала iз сумнiвiв. Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо?

В однiй iз журналiстських поiздок зустрiлася з жiнкою, вона була на вiйнi санiнструктором.