Час second-hand (кінець червоної людини)

Жива людина… Уранцi син до мене постукав у дверi: «Тато помер». У трунi лежав… голова вся спалена i руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золотi! Усе вмiв. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стiл, у кого книжковi полицi… етажерочки… До ночi, бувало, стоiть у дворi й стругае, як зараз бачу – стоiть i стругае. Любив дерево. Розрiзняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своему пахне, наймiцнiший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен мае веселий запах».

До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки цiп у руках, так i хлiб у зубах. На пенсiю нiяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дiтей доглядаю. Копiйку дадуть, так i цукру куплю, i докторськоi ковбаски. А що наша пенсiя? Купиш хлiба та молока, а капцi на лiто вже не купиш. Не вистачить. Старi ранiше сидiли на лавочцi на подвiр’i безтурботно. Балакали. А тепер нi… Хтось порожнi пляшки мiстом збирае, хтось бiля церкви стоiть… у людей просить… Хтось насiнням або сигаретами на автобуснiй зупинцi торгуе. Талонами на горiлку. У нас затоптали у винному вiддiлi людину. Насмерть. Горiлка тепер дорожча вiд цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горiлку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалi… взагалi… Життя промайнуло… Єдине, що час нi за якi грошi не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

А Сашко сам не захотiв жити. Вiдмовився. Сам повернув Боговi квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та iздить тепер мiлiцiя.

Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поiзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Менi й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостiй ранку. А там мiнський, перший московський… Уранцi й уночi вони рiзними голосами кричать. Усю нiч, бува, слухаю. На старiсть сон вiдлiтае… Із ким менi тепер розмовляти? Тепер сама на лавочцi сиджу… Я його втiшала: «Сашку, знайди добру жiнку. Оженися». – «Лiзка повернеться. Чекатиму». Я сiм рокiв ii не бачила, як вона вiд нього пiшла. З офiцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато рокiв. Кохав вiн ii сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашковi життя поламала». Ой-ой! Взагалi… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потiм плакати? Хто тебе почуе з-пiд землi… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока рокiв можна все робити, й грiшити можна. А пiсля сорока слiд каятися. Тодi Бог простить.

(Смiеться.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши.