Час second-hand (кінець червоної людини)

Трибуна з нашими вождями… i пiсня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотiлося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!» Краса! Захоплення! Люди плакали, радiсть переповнювала… Духовий оркестр грав маршi та революцiйнi пiснi: «Дан приказ ему на запад, / Ей в другую сторону.

/ Уходили комсомольцы/ На гражданскую войну…» Я знаю напам’ять слова всiх пiсень, я нiчого не забула, часто iх спiваю. Спiваю сама собi. (Тихо наспiвуе.) «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой страны такой не знаю, / Где так вольно дышит человек…» Нещодавно знайшла у шафi старi платiвки, зняла з антресолi патефон, весь вечiр промайнув у спогадах. Пiснi Дунаевського та Лебедева-Кумача – як ми iх любили! (Мовчить. ) І ось я високо-високо. Це тато пiдiймае мене на руках… вище, ще вище… Настае найважливiший момент – зараз з’являться i загримлять брукiвкою могутнi тягачi iз зачохленими ракетами, танки, й пiде артилерiя. «Запам’ятай це на все життя!» – намагаеться перекричати галас тато. І я знаю, що запам’ятаю! А дорогою додому ми зайдемо в магазин, i я отримую свое улюблене ситро «Буратiно». Цього дня менi дозволялося все: свищики, цукерки-пiвники на паличках…

Я любила нiчну Москву… цi вогнi… Коли менi було вже вiсiмнадцять рокiв… вiсiмнадцять рокiв! – я закохалася.

Коли я зрозумiла, що закохана, я поiхала, нiколи не здогадаетесь, куди я поiхала? Я поiхала на Червону площу, перше, що я захотiла – бути в цi хвилини на Червонiй площi. Кремлiвська стiна, чорнi ялинки в снiгу й засипаний кучугурами Александрiвський сад. Я дивилася на все це й знала, що буду щасливою. Обов’язково буду!

А нещодавно ми з чоловiком були в Москвi. І вперше… Уперше не пiшли на Червону площу.

Не вклонилися. Уперше… (На очах сльози.) Чоловiк у мене вiрменин, побралися ми студентами. У нього ковдра, а в мене розкладачка – так ми починали жити. Пiсля закiнчення Московського медiнституту отримали розподiл у Мiнськ. Усi моi подруги роз’iхалися хто куди: одна – в Молдову, iнша – в Украiну, хтось в Іркутськ. Тих, хто поiхав в Іркутськ, ми називали «декабристками». Краiна одна – iдь, куди заманеться! Жодних кордонiв тодi не було, вiз i митниць.