Час second-hand (кінець червоної людини)

Тепер я вже знаю… Я дружу на роботi з однiею украiнкою, вона вiд бабусi своеi чула… як у iхньому селi мати сама одну дитину зарубала сокирою, щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дiтей iз двору боялися випускати. Як котiв i собак, виловлювали дiтей. Черв’якiв на городах копали та iли. Хто мiг, повзли в мiсто, до поiздiв. Чекали, що хтось iм кине шкоринку хлiба… Солдати штурхали iх чобiтьми, били прикладами… Поiзди мчали повз них, мчали на повнiй швидкостi. Провiдники зачиняли вiкна, «задраювали» шторки.

І нiхто нi про що нi в кого не запитував. Приiжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою i згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталiна… Довго його любила. Навiть тодi любила, коли почали про нього писати, що вiн був маленький, рудий, iз усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвiнчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.

Я довго була сталiнською дiвчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зi мною… з нами… i без того життя я залишусь iз порожнiми руками.

Без нiчого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусiдом, дядею Ванею – герой! Вiн повернувся з вiйни без обох нiг. Їздив двором на дерев’янiй саморобнiй колясцi. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усiм валянки та чоботи. П’яним спiвав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кiлька днiв пiсля смертi Сталiна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це вiн – про мого Сталiна! Я вихопила своi валянки: «Як ви смiете? Ви – герой! Із орденом». Два днi вирiшувала: я – пiонерка, отже, я повинна пiти в енкаведе i розповiсти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлiк Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матiр… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зi школи, а дядя Ваня п’яний валяеться у пiд’iздi. Перевернувся зi своею коляскою i не може пiдвестися. Менi стало його шкода.

І це я… Я сидiла, притиснута вухом до репродуктора, i слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталiна. І плакала.

Усiм серцем. Було! Це було! Був сталiнський час… i були ми, сталiнськi люди… Моя мама – з дворянськоi родини. За кiлька мiсяцiв до революцii вона вийшла замiж за офiцера, згодом вiн воював у бiлiй гвардii. В Одесi вони розлучилися – вiн емiгрував iз залишками розбитих денiкiнських частин, а вона не могла залишити паралiзовану матiр. Їi забрали в чека як дружину бiлогвардiйця. Слiдчий, який вiв справу, закохався в маму. Якось врятував… але змусив вийти за нього замiж.