Час second-hand (кінець червоної людини)

Саме так i було… Так… Спали скрiзь, улiтку спали навiть на балконi. І… не говорили, а кричали… як вони бiгли, а вiйна штурханами наздоганяла. П’яти палила. А вони… всi вони, як i я, радянськi… абсолютно радянськi. Стовiдсотково! Цим пишалися. І раптом – нiчого цього немае. Ну, немае! Прокинулися вранцi, глянули у вiкно – уже вони пiд iншим прапором. В iншiй краiнi. Уже – чужi.

Я слухала. Слухала. Вони говорили…

«…А який був час! Прийшов Горбачов… i раптом пiд вiкнами – стрiлянина. Господи! У столицi… в Душанбе… Усi сидiли бiля телевiзора й боялися пропустити останнi новини.

У нас на фабрицi жiночий колектив був, здебiльшого росiянки. Я питаю: «Дiвчата, що буде?» – «Вiйна починаеться, вже росiян рiжуть». Через кiлька днiв одну крамницю вдень розбили, розтягли… другу…»

«…Першi мiсяцi я плакала, а потiм припинила. Сльози швидко закiнчуються. Найбiльше боялася чоловiкiв, i знайомих, i незнайомих. Затягнуть у будинок, в машину… «Красуню! Дiвчино, давай по…мося…» Сусiдську дiвчинку однокласники згвалтували.

Таджицькi хлопцi, яких ми знали. Їi мати пiшла до родини одного. “Навiщо сюди приiхала? – кричали на неi. – Тiкай у свою Росiю. Незабаром вас, росiян, тут взагалi не залишиться. В самих трусах втечете”».

«…Навiщо ми туди поiхали? За комсомольською путiвкою. Будували Нурекську ГЕС, алюмiнiевий завод… Я вивчала таджицьку мову: чайхана, пiала, арик, арча, чинара… «Шуравi» називали нас. Росiйськi брати».

«…Менi сняться рожевi гори – цвiте мигдаль.

А прокидаюся вся в сльозах…»

«…В Баку… Жили ми в дев’ятиповерховому будинку. Уранцi вивели вiрменськi родини у двiр… Усi навколо них зiбралися, i скiльки було людей, стiльки пiдiйшло до них, кожен чимось вдарив. Маленький хлопчик… рокiв п’яти… вiн пiдiйшов i вдарив дитячою лопаткою. Стара азербайджанка його погладила по головi…»

«…А нашi друзi, вони теж були азербайджанцi, але вони нас ховали у себе в пiдвалi. Закидали мотлохом, ящиками. Приносили вночi iжу…»

«…Уранцi бiжу на роботу – на вулицях трупи лежать.

Валяються або сидять бiля стiни, сидять, наче живi. Когось накрили дастарханом (скатертиною), а когось нi. Не встигли. Бiльшiсть лежали роздягнутими… І чоловiки, i жiнки… Тих, якi сидiли, тих не роздягали, адже iх не розiгнути…»

«…Ранiше я думав, що таджики – як дiти, нiкого не образять. За пiвроку, може, навiть менше часу минуло, Душанбе було не впiзнати, й людей не впiзнати. Морги переповненi.