Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

А медсестра через плiвку махае, що не можна цей апельсин iсти. Раз вiн бiля нього якийсь час полежав, його не те що iсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’iж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А вiн у цей час заплющуе очi й засинае. Йому весь час давали уколи, щоб вiн спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб вiн тiльки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоiсь розмови… Хтось мене перестерiгае: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловiк, не кохана людина, а радiоактивний об’ект iз високою щiльнiстю зараження.

Ви ж не самогубець. Вiзьмiть себе в руки”. А я як божевiльна: “Я його люблю! Я його люблю!” Вiн спав, я шепотiла: “Я тебе люблю!” Йшла по лiкарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним ранiше жили. У нашому гуртожитку… Вiн засинав уночi тiльки тодi, коли вiзьме мене за руку. У нього була така звичка: увi снi тримати мене за руку. Всю нiч.

А в лiкарнi я вiзьму його за руку i не вiдпускаю…

Нiч. Тиша. Ми самi. Подивився на мене уважно-уважно i раптом каже:

– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?

– А як ми ii назвемо?

– Ну, це ти вже сама придумаеш…

– Чому я сама, якщо нас двое?

– Тодi, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дiвчинка – Наталочка.

– Як це Василько? У мене вже е один Василько. Ти! Менi iншого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Вiн… Тiльки вiн… Як слiпа! Навiть не вiдчувала поштовхiв пiд серцем… Хоча була вже на шостому мiсяцi… Я думала, що вона всерединi мене, моя маленька, i вона захищена.

Моя маленька…

Про те, що ночую у нього в барокамерi, нiхто з лiкарiв не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бiгала за ними… Стояла годинами пiд дверима. Просила-благала. І тодi вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранцi перед восьмою годиною, коли починався лiкарський обхiд, показують через плiвку: “Тiкай!”.

На годину втiкаю до готелю. А з дев’ятоi ранку до дев’ятоi вечора у мене пропуск. Ноги у мене по колiна посинiли, розпухли, настiльки я втомлювалася. Моя душа була мiцнiшою тiла. Мое кохання…

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу нiякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день мiняла це простирадло, а до вечора воно все в кровi.