Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Не дай Боже, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Наче я тодi могла говорити, я вже навiть плакати не могла. Чергова, коли ми виходили, перерахувала всi рушники, всi простирадла… Тут же iх складала в полiетиленовий мiшок. Напевно, спалили… За готель ми самi заплатили. За чотирнадцять дiб…

Клiнiка променевоi хвороби – чотирнадцять дiб… За чотирнадцять дiб людина вмирае…

Вдома я заснула. Зайшла в дiм i впала на лiжко. Я спала три доби. Мене не могли пiдняти… Приiхала “швидка допомога”. “Нi, – сказав лiкар, – вона не померла.

Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

Менi було двадцять три роки…

Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязi, в якому ми ii поховали. І наряджае ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз лiто?” – “Так треба. Скоро твiй Вася до мене прийде”. А вiн вирiс серед лiсу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у бiлому i кличе Наталку. Нашу дiвчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, i я дивуюся: коли вона так пiдросла? Вiн пiдкидае ii пiд стелю, i вони смiються… А я дивлюся на них i думаю, що щастя – це так просто.

Так просто! А потiм менi приснилося… Ми бродимо з ним по водi. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звiдти. Зверху. (Затихае надовго.)

Через два мiсяцi я приiхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищi у мене почалися перейми. Тiльки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тiеi ж Ангелiни Василiвни Гуськовоi… Вона мене ще тодi попередила: “Народжувати приiжджай до нас”.

А куди я така ще поiду? Народила я на два тижнi ранiше термiну…

Менi показали… Дiвчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. На вигляд здорова дитина. Ручки, нiжки… А у неi був цироз печiнки… В печiнцi – двадцять вiсiм рентгенiв… Вроджена вада серця… Через чотири години сказали, що дiвчинка померла. І знову… ми ii вам не вiддамо! Як це не вiддасте?! Це я ii вам не вiддам! Ви хочете ii забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер iще чекае… Не вiддам! Я поховаю ii сама.

Поруч iз ним… (Переходить на шепiт.)

Все не тi слова вам говорю… Не такi… Не можна менi кричати пiсля iнсульту. І плакати не можна. Але я хочу… Хочу, щоб знали… Ще нiкому не зiзнавалася… Коли я не вiддала iм мою маленьку дiвчинку. Нашу дiвчинку… Тодi вони принесли менi дерев’яну коробочку: “Вона – там”. Я подивилась: ii сповили. Вона лежала в пелюшечках.