Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Пам’ятаете, у Толстого? П’ер Безухов такий вражений пiсля вiйни, що йому здаеться: вiн i весь свiт змiнилися назавжди. Але минае якийсь час, i вiн зауважуе за собою, що знову так само лае кучера, так само бурчить. Навiщо тодi люди згадують? Щоб вiдновити iстину? Справедливiсть? Звiльнитись i забути? Розумiють, що вони – учасники грандiозноi подii? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендiтна рiч, ефемерна, це не точнi знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тiльки почуття.

Я мучився, рився в пам’ятi i згадав…

Найстрашнiше зi мною було в дитинствi… Це – вiйна…

Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата i мами”: роздягали малюкiв i клали iх одне на одного… Це були першi дiти, що народилися пiсля вiйни. Все село знало, якi слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за вiйну дiтей забули. Ми чекали появи життя. “У тата i мами” – так називалася наша гра. Ми хотiли побачити появу життя… А нам самим було по вiсiм-десять рокiв…

Я бачив, як жiнка сама себе вбивала.

У кущах бiля рiчки. Брала цеглину i била себе по головi. Вона була вагiтна вiд полiцая, якого все село ненавидiло. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матерi тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстрiляний iз кулемета чи автомата, i щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Вiн лежав на нашому единому лiжку, бiльше покласти було нiкуди. Потiм його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для бурякiв. Кругом iшли боi. На вулицi лежали вбитi конi й люди…

Для мене це настiльки забороненi спогади, що я не говорив про них уголос…

Тодi я сприймав смерть так само, як i народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жiнка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося менi одним i тим же, однаковим. Народження i смерть…

Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домi, коли рiжуть кабана… Ви тiльки зачепили мене, i я вже падаю, падаю туди.

У кошмар… У жах… Лечу…

Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жiнки брали з собою в лазню. У багатьох жiнок i в моеi матерi – випадали матки (ми це вже розумiли), вони пiдв’язували iх ганчiрками. Я це бачив… Матки виходили вiд важкоi роботи. Чоловiкiв не було, iх на фронтi, в партизанах перебили, коней не було теж, жiнки тягали плуги на собi.