Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Одинокий людський голос

«Я не знаю, про що розповiдати… Про смерть чи про любов? Чи це одне i те ж… Про що?

…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулицi та трималися за руки, навiть якщо в магазин iшли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежноi частини, де вiн служив. На другому поверсi. І там iще три молодi сiм’i, на всiх одна кухня. А внизу, на першому поверсi, стояли машини. Червонi пожежнi машини. Це була його служба.

Завжди я в курсi: де вiн, що з ним? Серед ночi чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вiкно. Вiн побачив мене: “Зачини кватирки i лягай спати. На станцii пожежа. Я скоро буду”.

Самого вибуху я не бачила. Тiльки полум’я. Все нiби свiтилося… Все небо… Високе полум’я. Кiптява. Жар страшенний. А його все немае i немае. Кiптява тому, що бiтум горiв, дах станцii було залито бiтумом. Ходили, потiм згадував, як по смолi. Збивали вогонь, а вiн повз. Пiднiмався. Скидали палаючий графiт ногами… Поiхали вони без брезентових костюмiв, як були в самих сорочках, так i поiхали.

Їх не попередили, iх викликали на звичайну пожежу…

Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостiй ми з ним збирались iхати до його батькiв. Садити картоплю. Вiд мiста Прип’ятi до села Сперiжжя, де жили його батьки, сорок кiлометрiв. Сiяти, орати… Вiн це любить… Мати часто згадувала, як не хотiли вони з батьком вiдпускати його в мiсто, навiть новий будинок спорудили. Забрали в армiю. Служив у Москвi в пожежних вiйськах, i коли повернувся: тiльки в пожежники! Нiчого iншого не визнавав.

(Мовчить.)

Інодi нiби чую його голос… Живий… Навiть фотографii так на мене не дiють, як голос. Але вiн нiколи мене не кличе. І увi снi… Це я його кличу…

Сьома година… О сьомiй годинi менi передали, що вiн у лiкарнi. Я побiгла, але навколо лiкарнi вже стояла кiльцем мiлiцiя, нiкого не пускали. Тiльки машини “швидкоi допомоги” заiжджали. Мiлiцiонери кричали: до машин не наближайтеся, лiчильники зашкалюють! Не лише я, всi дружини прибiгли, всi, у кого чоловiки цiеi ночi опинилися на станцii.

Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лiкарем у цiй лiкарнi. Схопила ii за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усiма зле”. Тримаю ii: “Тiльки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тодi бiжiмо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немае… “Треба молока. Багато молока! – сказала менi знайома.