Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Ми по нiй iдемо… Лаемось i плачемо…

По радiо оголосили: мiсто евакуюють на три-п’ять днiв, вiзьмiть iз собою теплi речi та спортивнi костюми, будете жити в лiсах. У наметах. Люди навiть зрадiли – поiдемо на природу! Зустрiнемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гiтари, магнiтофони. Улюбленi травневi свята! Плакали тiльки тi, чиi чоловiки постраждали.

Не пам’ятаю, як доiхала… Нiби прокинулася, коли побачила його матiр: “Мамо, Вася в Москвi! Вiдвезли спецiальним лiтаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тодi це знав? До вечора у мене вiдкрилася блювота.

Я – на шостому мiсяцi вагiтностi. Менi так зле… Вночi сниться, що вiн мене кличе, поки вiн був живий, кликав мене увi снi: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поiду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зiбрали в дорогу i батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки грошi, якi у них були. Всi грошi.

Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’ятi… У Москвi у першого мiлiцiонера запитали, в якiй лiкарнi лежать чорнобильськi пожежники, i вiн нам сказав, я навiть здивувалася, тому що нас лякали: державна таемниця, цiлком таемно.

Шоста лiкарня – на “Щукiнськiй”…

До цiеi лiкарнi, спецiальноi радiологiчноi лiкарнi, без пропускiв не пускали. Я дала грошi вахтеру, i тодi вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабiнетi у завiдувачки радiологiчного вiддiлення – Ангелiни Василiвни Гуськовоi.

Тодi я ще не знала, як ii звуть, нiчого не запам’ятовувала. Я знала тiльки, що мушу його побачити. Знайти.

Вона вiдразу мене запитала:

– Мила моя! Миленька моя… Дiти е?

Як я признаюсь?! І вже розумiю, що треба приховати мою вагiтнiсть. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нiчого по менi непомiтно.

– Є, – вiдповiдаю.

– Скiльки?

Думаю: “Треба сказати, що двое.

Якщо одна – все одно не пустить”.

– Хлопчик i дiвчинка.

– Раз двое, то народжувати, видно, бiльше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повнiстю, кiстковий мозок вражений повнiстю…

“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.

– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе вiдразу вiдправлю. Обнiматись i цiлуватися не можна. Близько не пiдходити. Даю пiвгодини.

Але я знала, що вже звiдси не пiду. Якщо пiду, то з ним.